Техніка між трьома світами: як радянські ГОСТи, українські ДСТУ та стандарти НАТО впливають на модернізацію оборонного сектору
Київ • УНН
Українська армія використовує радянську техніку, яку ремонтують за застарілими стандартами, що створює правову невизначеність. Перехід від ГОСТів до ДСТУ та стандартів НАТО ускладнює модернізацію та обслуговування військової техніки.
Українська армія досі використовує радянську техніку, яку доводиться ремонтувати за стандартами, що давно втратили актуальність. Поки українське законодавство намагається перейти від ГОСТів до ДСТУ і впровадити вимоги НАТО, підприємства та військові опиняються у пастці трьох систем. Через правову невизначеність бойові машини ризикують залишитися без озброєння, а високотехнологічні рішення – без легального статусу, пише УНН.
Деталі
Після розпаду СРСР Україна отримала у спадок значну кількість радянської військової техніки, технічна експлуатація й ремонт якої регламентувалися ГОСТами – міждержавними стандартами, ухваленими ще за радянських часів. Згодом почали впроваджуватися національні стандарти – ДСТУ (державні стандарти України), які поступово мали замінити застарілу нормативну базу. Втім, процес переходу виявився складним і затяжним: чимало технічних деталей залишаються недостатньо врегульованими, що створює труднощі для підприємств, які обслуговують застарілу, але досі дієздатну техніку.
Наприклад у випадку з авіаційною технікою радянського виробництва, яку досі використовує Україна, модернізація має погоджуватися з виробником – здебільшого російськими підприємствами, з якими співпраця припинена. Згідно з Повітряним кодексом, держава в особі Державної авіаційної служби України має три варіанти дій: зупинити експлуатацію техніки (що критично для оборони), самостійно надавати дозвіл на обслуговування (оптимальний варіант), або надати виключне право одній компанії (що несе ризики монополізації та втрати конкуренції). На практиці відсутнє чітке врегулювання ситуації.
Крім того, Україна вже запроваджує стандарти НАТО, що додає ще одного рівня складності до технічного регулювання у сфері оборонної промисловості. Перехід до принципів Альянсу передбачає не лише адаптацію документації, а й повну сумісність процедур, матеріалів та підходів до обслуговування техніки. У поєднанні з наявною радянською спадщиною та правовими прогалинами це створює гібридну нормативну зону, де підприємства змушені балансувати між застарілими вимогами, недоступністю виробника та новими міжнародними зобов’язаннями.
На тлі регуляторної невизначеності практичні кейси з авіаремонту показують глибину проблеми. Один із показових випадків – модернізація двох бойових вертольотів Мі-8, яку у 2024 році здійснила українська компанія ТОВ "МС АВІА-ГРЕЙД". Повітряні судна укомплектували бойовим оснащенням і передали до військових частин для експлуатації. Проте під час подальшого капітального ремонту встановлене обладнання, попри те, що воно перебувало на гарантії, демонтували без участі установника. Більше того, обладнання оцінювали не за чинними українськими стандартами, а на основі застарілих технічних характеристик радянських і російських ГОСТів. У результаті обладнання визнали "неавтентичним" та арештували.
Цей випадок яскраво ілюструє глибину проблеми: технічні рішення, які не передбачені застарілими ГОСТами, але ще не повністю врегульовані у межах ДСТУ чи стандартів НАТО, опиняються у "сірій зоні". У результаті військові ризикують залишитися без потрібної техніки, а підприємства мають додаткові ризики, навіть коли виконують роботи на найвищому технологічному рівні. І все це відбувається також в умовах загальної тенденції до критичної нестачі комплектуючих для ремонту, заміну яким потрібно знаходити шляхом імпортозаміщення, але й тут нормативний шлях отримання дозволу на використання альтернативних деталей часто виглядає як "місія неможлива". У результаті, навіть за наявності технічних можливостей, підприємства стикаються з бар’єрами у вигляді затягнутих процедур погодження та відсутності гнучкого механізму сертифікації нових рішень.
Водночас, командувач армійської авіації ЗСУ Павло Бардаков заявив, що Україна не планує відмовлятися від авіатехніки радянського виробництва через високий рівень бойових задач. За його словами, Україна паралельно йде двома шляхами: по-перше, це отримання іноземної авіатехніки, яке є стратегічним і невідворотним, але потребує значного часу та ресурсів. По-друге, це підтримка в боєготовності наявного радянського парку, його технічне обслуговування та модернізація.
Таким чином, без чітких правил і гнучких процедур модернізація техніки перетворюється на складний і затягнутий процес, що стримує оперативність армії. Особливо це стосується озброєння, яке опинилося між трьома системами стандартів – застарілими радянськими ГОСТами, частково впровадженими українськими ДСТУ та новими вимогами НАТО, що потребують повної нормативної адаптації. Поки держава не спростить і не врегулює ці процеси, військові ризикують залишитися без необхідної техніки, а підприємства – без можливості ефективно працювати.
Нагадаємо
Раніше заступник генерального директора авіаційної компанії "Інкомпас" Андрій Мінаков розповів, що росія розгорнула масштабну кампанію з повернення комплектуючих, які свого часу експортувала до десятків країн світу. У фокусі – деталі, критично важливі для ремонту та обслуговування військової техніки радянського виробництва. Так, у грудні 2022 року "Уралвагонзавод" викупив у М'янми компоненти до танків, які раніше сам і поставляв. Це були приціли і камери для встановлення на танки на суму 24 млн доларів. Вони були експортовані до М'янми у 2019 році, а в 2022 році викуплені назад. Крім того, у 2022 році російське КБ "Машинобудування" викупило у міністерства оборони Індії шість комплектів для прицілів нічного бачення для ракет класу "земля-повітря" на 150 тис. доларів, які були експортовані до Індії у 2013 році. Головна мета цих дій – не стільки заповнити власну нестачу, скільки не допустити, щоб ці зразки техніки чи запчастини потрапили до України.
