Жінки у війську: про службу, втому, материнство й ціну повернення

Повномасштабна війна в Україні стала новим потужним чинником, який руйнує гендерні стереотипи. Вона "підсвітила", що жінки служать у Силах оборони, виконують бойові й небойові завдання, поєднують військовий досвід із материнством, проходять через втрати та повернення до мирного життя.

УНН поговорив із ветеранкою, журналісткою та активісткою Анастасією Блищик про жінок на війні, радощі й втрати, смерть й кохання, вагітність і материнство й реінтеграцію в цивільне суспільство.  

Анастасія Блищик — українська журналістка та військовослужбовиця. Служила у 47-й окремій механізованій бригаді, а наприкінці 2024 року повідомила про переведення до іншої бригади. Навесні 2022 року жінка втратила кохану людину – нареченого, журналіста і військовослужбовця Олександра Махова, який загинув на фронті. Його пам'яті Анастасія присвятила документальну стрічку "Журналіст", створено на основі особистого відеоархіву Махова. 

У 2022 році італійське видання Il Foglio назвало Анастасію Блищик "Людиною року". Крім того, жінка – членкиня Жіночого ветеранського руху.

Наразі Блищик повернулася до цивільного життя й багато уваги приділяє вихованню сина, якого народила у 2025 році. 

Про рішення піти на передову

Сама Анастасія розповідає, що думки про службу в неї з’являлися ще до повномасштабного вторгнення, але остаточне рішення сформувалося у 2022 році. 

Для неї це рішення не було імпульсивним. На нього вплинули особисті втрати, втрата дому, окупація, через яку пройшли її батьки, і загальне розуміння, що війна прийшла надовго.

Я себе морально готувала до цього (проходження служби, – ред.), ще до повномасштабної війни. Але коли вже все почалося… Це була і моя особиста втрата, і, зокрема, це і втрата дому; батьки, які просиділи в окупації пів року і ледве вибралися з тієї неволі на підконтрольну територію. Це вже стало поштовхом того, що стовідсотково треба збирати речі, готуватися морально, і долучатися до лав Збройних Сил України, що я і зробила в серпні 2022 року

Родина підтримала рішення жінки долучитися до лав ЗСУ, хоча рідні – батьки й сестра – дізналися про це вже постфактум, коли Анастасія пройшла підготовку в навчальному центрі й відбула на місце проходження служби. 

"Коли вже батьки виїхали з окупації, я створила чат з батьками, куди додала батьків, сестру і чоловіка. Сказала про те, що я не могла інакше, що прошу прийняти такий мій вибір, прошу не злитися, а підтримати мене, тому що це рішення, воно моє, його змінити вже неможливо", – пояснює Анастасія. 

Про навчання та службу 

Військова пригадує, як відбувалася її адаптації у війську. 

"У тому навчальному центрі, де ми були, я пам'ятаю, там були різні люди (в різному емоційному стані - ред.) і ходили зі зброєю в цей час. Я розуміла, що мені треба, головне, по максимуму витягнути з цього навчального центру і залишитися живою, щоб, не дай Боже, зі мною нічого тут не сталося", – ділиться спогадами Блищик. 

Ще один страх дівчини стосувався того, що росіяни можуть вдарити по навчальному центру ракетами й вона ризикує загинути, навіть не потрапивши на передову. 

За ніч, я пам'ятаю, було по 6-7 тривог, і це треба було йти з цієї казарми десь за територію. Пам'ятаю, ми чекали за територією (навчального центру, – ред.), щоб перечекати цю тривогу, або йшли в (шанці, – ред.). І для мене було страшно, що прилетить, і я загину, ще не доїхавши до фронту

Далі була адаптація у військовій частині, нові люди, нові маршрути, нові правила, зброя, техніка, військова термінологія, логістичні труднощі й постійне усвідомлення небезпеки. 

Потрібно було прийняти, що все, твоє життя не таке, як було раніше. Тобто ти не можеш просто встати й поїхати кудись, куди ти хочеш, або піти й смачно десь поїсти. Тоді, взагалі, в 22-му році не було нормальної логістики, не було нормальної їжі, ну, це були не дуже, звісно, приємні такі спогади

При цьому досвід Анастасії показує і ще одну важливу річ: жінки у війську не існують у стерильному середовищі. Вона прямо говорить, що на її шляху були різні побратими: більшість підтримували, але були й ті, хто могли капостити, робити якісь неприємності. Але військова говорить про те, що підтримки було набагато більше, а усі неприємності від окремих людей, вочевидь, були наслідками їх особистих травм. Власний досвід на фронті Анастасія не зводить лише до конфліктів чи дискримінації.   

Про материнство

Окремої уваги заслуговує тема вагітності й материнства під час війни. 

У розмові Анастасія пояснює, що вагітна жінка може звільнитися зі служби одразу після надання довідки, але для себе, завагітнівши, вона вирішила інакше. Вона залишалася на службі доти, доки фізично могла виконувати свої обов’язки, і підкреслює, що це було її власне рішення. До того ж у непростому виборі жінку підтримав коханий чоловік і батько майбутньої дитини, з яким вона познайомилася вже на "великій війні"

Зрозуміло, що він теж хвилювався за мене, за маленького Мирончика, який був на той момент у моєму животі. Але ми були разом. І це найкраще, що може статися. Тобто, гірше зараз, коли він перебуває на війні, а я далеко від нього з Мирончиком. Тобто, це набагато важче

Тому Блищик продовжувала виконувати бойові задачі на Донеччині до того часу, поки не стало потрібно збирати речі в пологовий. Якийсь час військова навіть думала народжувати на Донеччині і жити потім теж там, поєднуючи догляд за дитиною зі службою. Але в останній момент зрозуміла, що цей сценарій занадто тяжкий і ризикований для немовляти.  

Але і поза межами фронту Анастасія якийсь час почувалася самотньою й незатишно. Допомогло впоратися з цими відчуттями лише народження сина Мирона. 

Коли народилася дитина, з'явилося дуже багато інших задач, не бойових, не службових, а материнських, і дитина дуже сильно відволікала

Військова переконана: народжувати під час війни – величезна відповідальність.

Кожен українець має розуміти, що народити дитину, це не просто, це величезна відповідальність, тому що ми маємо виростити гідне покоління своєї країни, яке ніколи не зробить ті помилки, яких припустилися наші батьки й дідусі з бабусями. Тобто, це покоління має бути розумне, свідоме, і ми маємо працювати над тим, аби вони не схибили

Ветеранка говорить відверто: після служби проблеми жінок не закінчуються. І це ще одна важлива частина розмови про роль українок у війні. У медійному просторі звикли говорити про мобілізацію, фронт, бойові завдання, але значно рідше говорять про повернення. 

Анастасія формулює це чесно: 

"Коли мене запитають, що складніше, повернення до цивільного життя чи материнство, я кажу, однозначно, повернення до цивільного життя". 

Про повернення

Рішення завершити зі службою у зоні бойових дій далося Анастасії Блищик нелегко. Попри професіоналізм і глибоку вмотивованість, у якийсь момент ветеранка відчула, що її фізичні й психічні ресурси сходять нанівець. А ще з'являється відчуття, що життя просто проходить повз.  

Я бачила, що мої колеги, мої друзі … вони живуть, вони розвиваються, вони елементарно читають книжки, відвідують якісь курси, вони працюють, вони заробляють, вони створюють свої родини. А я в якийсь момент зрозуміла, що просто життя проходить повіз мене. Тобто, три роки свого життя я віддала війні

Анастасія уточнює: пішла до війська у свої 23 й прослужила до 26 років.  

А потім я пішла з війська, тому що вирішила – все, досить. Я не хочу, щоб ці роки (життя, – ред.) проходили повіз мене. Звісно, мені дуже шкода, що не у всіх є така можливість… Але, все ж таки, я ухвалила рішення. Зрозуміла, що хочу родину, хочу дитину. Потім це реалізувала. Я дуже щаслива, дуже рада, що в мене є дитина

Але демобілізація не закінчується тим, що жінка знімає військову форму та залишає її у шафі. Окрім цього, потрібно заново вчитися жити в суспільстві, яке за час, який жінка провела на фронті, змінилося. Це і нові ціни, і нові звички, і відчуття дистанції з людьми, які жили іншим життям, і навіть побутові речі на кшталт одягу. 

"У мене, наприклад, не було одягу, – каже ветеранка, – зрозуміло, що якийсь військовий був. І залишився той, який я носила до війська. Але, коли приїхала, то зрозуміла, що мені немає що вдягнути, щоб вийти в люди. Зараз я вже купила собі якісь джинси, костюм. Почала звертати увагу, у чому люди ходять на вулиці".

Складнощі з реінтеграцією в суспільство Анастасія відчувала навіть тоді, коли потрібно було йти в магазин за закупами. 

Навіть елементарно ціни на продукти в 22-му році. Коли я йшла (до війська, – ред.), вони були геть інші. Зараз це просто вже космос. Це начебто такі дрібниці, але всі люди спостерігали за зростом цін на продукти якось поступово. А для мене це просто в 22-му році умовно трикутничок томату вартував 8-10 гривень, зараз він вартує близько 30 гривень. Я така думаю, нічого себі, ну, різниця

Про психічне здоров'я та емоційний стан 

Ще одна принципова тема, яку порушує ветеранка у розмові з УНН, це психологічний стан після служби. 

Зокрема, у цивільному житті військову почали турбувати страхи, яких не було на передовій. 

Цей страх, який мав би працювати тоді, коли я була там (на лінії бойового зіткнення, – ред.), він починає працювати тільки зараз. Він мене наздоганяє

Це важливе свідчення про те, як працює досвід війни. Під час служби людина часто діє в режимі зібраності, а справжня реакція може наздогнати вже після повернення. У випадку жінок це часто накладається ще й на материнство, побут, необхідність наново будувати життя, турботу про дитину і тривогу за близьких, які залишаються на фронті. 

Військова переконана: із цим викликом їй теж вдасться впоратися самотужки. Але, якщо щось піде не за планом, жінка відкрита до допомоги ззовні та готова по неї звернутися. 

Є зараз дуже багато різноманітних організацій, які надають безоплатну психологічну підтримку ветеранам. І в разі чого треба за нею звертатися

Про спільний сестринський досвід та спільні проблеми жінок у війську 

Цікаво, що в оцінці нинішніх проблем жінок у війську Анастасія робить акцент не на відмінностях, а на спільності досвіду. Вона згадує, що у 2022-2023 роках багато говорила про сексизм, домагання та відсутність жіночої форми, але тепер формулює спектр проблем інше. 

Зараз я скажу, що все змінилося. І насправді зараз виклики для жінок, вони такі самі, як і для чоловіків. Тобто, жінки теж хочуть додому, жінки теж чекають, коли будуть такі терміни служби, коли буде демобілізація

Вона згадує побратимів, які служили з 2022 року і загинули пізніше, вже після років війни. Вона переконана без чітких термінів служби, без демобілізації й нормальних ротацій люди фізично й психологічно виснажуються, а це прямо впливає на шанси вижити.

"Чим довше ти служиш, тим менше в тебе шансів", – резюмує ветеранка. 

Анастасія не приховує: радіє тому, що повернулася з фронту живою:

"Я знаю, що ми живемо в країні, де постійно всюди все прилітає, і ми не знаємо, що буде завтра. Але тільки зараз я, напевно, усвідомлюю те, як мені пощастило".