Ще декілька років без науки — і Україна втратить свій ядерний потенціал

КИЇВ. 3 листопада. УНН. Для нарощування власного урановидобування в Україні слід докласти  багато зусиль, зокрема йдеться про кадровий потенціал геологорозвідувальної та гірничодобувної галузей, науково-методичну підтримку цих робіт, про потребу у держпрограмі та про обмін науковим досвідом з країнами-партнерами України. Про це у бліц-інтерв’ю УНН зазначив член-кореспондент НАН України за спеціальністю ядерна енергетика, директор ДУ “Інститут геохімії навколишнього середовища НАН України” Георгій Лисиченко.

— Урядовці, особливо останнім часом, згадали про потенціал України до нарощування власного урановидобування, з метою зменшення залежності від РФ в питаннях забезпечення вітчизняних АЕС ядерним паливом. Так у чому власне цей наш потенціал на сьогодні полягає? Які реальні цифри цього потенціалу?

— Почнемо з того, який потенціал у нас був, а який став. Відкриття та дослідження ланцюгової реакції на основі ділення ядер урану дали поштовх до розвитку в другій половині 30-х років ХХ століття ядерної фізики, хімії, а в подальшому — ядерної енергетики. Ще в 1940 році Президією Академії наук СРСР була створена “Уранова комісія”, метою якої було створення і освоєння комплексної програми робіт по урану.

Під час Другої світової війни була доведена принципова можливість застосування урану для виготовлення ядерних боєзарядів і багато країн, які брали участь у військових діях долучилися до питань пошуку розвитку урану, і виготовлення з нього ядерних зарядів. У той період були розроблені та запущені перші дослідні ядерні реактори військового призначення: у 1942 р. — в м.Чикаго, США, спроектований групою вчених-фізиків Чиказького університету під керівництвом Е.Фермі); в 1946 р. — в СРСР, створений групою фізиків та інженерів під керівництвом І.В.Курчатова). Сполучені Штати Америки в рамках так званого Манхеттенського проекту створили перші атомні бомби, які випробували і застосували на практиці в серпні 1945 р. бомбардували японські міста Хіросіма та Нагасакі. Проте мало хто знає, що перша в світі заявка на винахід з виготовлення атомної бомби була датована 17 жовтня 1940 р. і належала українським вченим — співробітникам Харківського фізико-технічного інституту Академії наук УРСР В.О.Маслову та В.С.Шпінелю “Про використання урану як вибухової і отруйної речовини”, але у зв’язку із секретністю, вона потрапила до чиновників КДБ і потрапила на полиці архів і була виявлена лише після завершення Другої Світової війни.

До 1945 р. в СРСР практично не було розвіданих родовищ урану. Необхідну сировину для досліджень отримували з країн Європи — з Болгарії, Румунії, Чехословаччини.

Уже в 1945 році було виявлено значні запаси уранових руд в Україні, в Кіровоградській області. І після цього розпочалися інтенсивні роботи з розвідки уранових руд по інших регіонах. Ці пошуки були досить успішними і на даний період ми розвідали і те, що ми офіційно представляємо у МАГАТЕ — це 23 родовища. Запаси цих руд складають 235 тис. тонн — це ресурсна частина, а розвідана частина. 131 тис. тонн.

Треба також зазначити, що в даний час в Україні розвідане і введене в експлуатацію Новоконстянтинівське родовище уранових руд, яке за запасами є найбільше в Європі.

Важливо також відмітити, що за наявними оцінками геологів, ресурсний потенціал України складає 3% розвіданих світових запасів урану, це 10 місце в світі серед країн які мають уранові родовища. А якщо врахувати потенціал встановлених запасів, тобто розвіданих за категоріями А і Б, то Україна переміститься на 7 місце у світі. Це свідчить про відносно високий потенціал нашої країни щодо нарощування урановидобутку.

— Коментуючи можливості нарощення власного урановидобутку, експерти звертають увагу на його собівартість ...

— Так, одним з найважливіших економічних показників при видобуванні уранової руди, як раз є собівартість технологічних процесів видобування цих руд. Під час оцінювання якості уранових руд враховують не тільки вміст урану в них і легкість його вилучення за допомогою технологічних процесів, а й наявність супутніх корисних елементів, які можливо отримати підчас видобутку урану. Так от, більшість українських родовищ за вмістом урану відносять до бідних руд, проте наявні технологічні процеси та відносно дешева робоча сила, розташування родовищ поблизу переробних підприємств, що забезпечує незначні транспортні витрати, дозволяє нам конкурувати з видобувними підприємствами інших країн. Якщо руди коштують близько 40—80 доларів за кілограм (уже виробленої руди), то у нас за оцінками МАГАТЕ, таких розвіданих запасів із собівартістю 40—80 доларів за кілограм приблизно 131 тис. тонн, а наприклад, у США — десь 62 тис. тонн.

Тобто, руди в нас достатньо, його (урану — ред.) навіть вистачить на 100 років, якщо використовувати уран власного виробництва для виготовлення ядерного палива. Однак вже протягом тривалого часу замість того, аби використовувати власний ресурсний потенціал, ми продовжуємо витрачати мільйонні кошти на закупівлю ядерного палива для наших АЕС. Свої урановидобувні та переробні потужності забезпечують наші потреби лише на 30—40%. В Енергетичній стратегії України на період до 2030 року ставилось завдання забезпечити вітчизняну ядерну енергетику паливом власного виробництва. Для вирішення цієї задачі держава створила концерн “Ядерне паливо”, планувала розширити потужності базового підприємства з видобутку і переробки уранових руд ДП “Східний гірничо-збагачувальний комбінат”, та побудувати завод з виробництва ядерного палива біля м.Смоліно Кіровоградської області. Проте, як вже зараз зрозуміло, ці плани залишаться лише на папері і не будуть реалізовані.

Є певні об’єктивні обставини, виникнення такої ситуації:

· суттєве погіршення відносин з Росією і військові конфлікти на сході України призвели до припинення договору щодо будівництва заводу з виробництва ядерного палива, проект якого був розроблений за російською технологією;

· затяжна економічна криза в державі, що не дозволяє вкладати кошти в розширення виробництва, в наукові проекти модернізації виробничих процесів;

· відсутність узгодженості у верхніх ешелонах влади в енергетичних пріоритетах держави на середньострокову і довгострокову перспективу.

— Ви сказали, що розвідники урану свого часу вважалися елітою. А як сьогодні? Чи багато взагалі охочих вивчати геологічні науки?

— У цьому контексті я б хотів додати про виробничий і кадровий потенціал. В Україні у післявоєнні роки була створена потужна геологічна і гірничодобувна галузі, яка займалася розвідкою і переробкою уранової сировини. Геологи і гірники, які займалися ураном були, так скажімо, елітою в країні. Базовою установою, яка цим займалася у Міністерстві геології була Експедиція “Кіровгеологія”, база її знаходиться в м.Києві, в ряді регіонів України були її філіали (експедиції і партії). На жаль, зараз “Кіровгеологія” знаходиться в занепаді — в минулі роки закрився ряд її великих регіональних філій, геологи працюють на 30—40 відсотків робочого часу. Такі негативні процеси і по інших геологічних напрямах досліджень, у тому числі і в науковій сфері. Зараз ми фактично втрачаємо той потенціал геологів, який би міг плідної працювати і виховати наступну зміну фахівців.

Геологічна галузь за останні роки в нашій країні стала зовсім не популярна і ті геологи, які набиралися до вишів, вони фактично не знаходили роботи за спеціальністю, тому що галузь зовсім не мала коштів на розвиток. А в 2016 р. ситуація була доведена просто до кризових показників, тому що всі геологічні вузи і факультети, а вони є і в Київському, Львівському, ,Харківському університетах, в Гірничому університеті в Дніпрі та інших містах разом на бюджет набрали усього 67 студентів. Це означає, що ми не тільки перестаємо готувати кадри геологів, а будуть скорочуватися вузи і факультети, роботу почнуть шукати і перепрофільовуватись досвідчені професори і доценти.

Одним словом — в усій геологічній галузі, її технічному, кадровому і ї науковому забезпеченні ситуація критична. Це одна з причин, що відповідає на ваше запитання.

Загалом затяжна економічна криза в державі дуже сильно вдарила по всіх академічних установах і по науці, в цілому. Дещо про наш Інститут геохімії навколишнього середовища він був створений в 1996 р. на базі двох відділень — “Металогенії” та “Радіогеохімії” Інституту геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України. Відділення металогенії безпосередньо займалося науковим супроводом робіт з пошуку та розвитку уранової сировини та супутніх елементів. Його очолював Видатний вчений-уранщик — першовідкривач Жовторіченського родовища урану — академік Яков Миколайович Бєлєвцев. Керівником другого відділення був відомий вчений-радіогеохімік — академік Емлен Володимирович Соботович. Зараз наш інститут геохімії навколишнього середовища є правонаступником цих двох структур. У нас продовжуються дослідження за напрямом “мінерально-сировинні ресурси для ядерної енергетики”, але виживати і працювати з кожним роком становиться все важче — недостатнє фінансування на проведення експедиційних досліджень, скорочення штатів, відсутність коштів на оновлення технічної і технологічної бази. Всі співробітники Інституту зараз попереджені про можливе скорочення штатів і після 1 січня 2017 р їх можуть звільнити, бо не відомо, яким буде бюджетне фінансування, і тому ситуація критична.

— Чи є вихід ?

— Я вже сказав, що ми маємо дуже хороші запаси, ми маємо дуже хороший гірничо-збагачувальний комбінат у місті Жовті Води, який займається видобування, переробкою і первинним збагаченням руд, і при певній зацікавленості держави та інвесторів Україна могла б стати базовою країною на європейському континенті з переробки і збагачення уранових руд, а також створенню ядерного палива власного виробництва для наших же реакторів.

Але, якщо така ситуація буде продовжуватися, то за 2—5 років ми просто повністю втратимо весь свій потенціал. Отже, такі невеселі прогнози і критична ситуація з розвитком однієї з найбільш важливих галузей видобутку і переробки енергетичної сировини для ядерної енергетики. Наразі, ядерна енергетика залишатиметься привабливою у найближче століття для всіх країн світу — і це факт.