Магічний реалізм кохання у виставі “Любовний монолог”

Вистава створена за мотивами п’єси “Любовна одповідь чоловікові, який сидить у кріслі” Габріеля Гарсіа Маркеса, колумбійського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури представника “магічногореалізму” — стилю, де чари та магія вплетені у реальність повсякденного життя.

Спроба розібратися в собі через пошук сенсу у власному подружньому житті тривалістю 25 років. Владна, красива, розумна жінка промовляє свій монолог чоловікові, що сидить у кріслі... Але крісло пусте, в оркестровій ямі — порожньо, музиканти — в ложі. Тільки вона і музика. Тоді хто ж чує цю одповідь, ліричну, гнівливу, пристрасну?

А чи дослухаються чоловіки до шепоту або навіть крику жіночої душі? Габріель Гарсіа Маркес вважає, що чоловіки просто не слухають жінок.

Відверте звертання жінки до чоловіка, інтерпретоване режисером так, щоб врешті вона була почутою. Ким? Нами — глядачами. Жінками, що шукають вічного сенсу — кохання і чоловіками, які тут, поряд, у кріслі...

В одному з епізодів, після щирих і промовистих слів, тендітна жінка в чорній сорочці, з довгою краваткою замість намиста на оголеній шиї — танцює. Звучить латино-американська мелодія. Музиканти — поряд у глядацькій ложі. Диригент, Сергій Дідок грає з ансамблем на акордеоні. Оркестрова яма — територія героїні. Вона диригент вгорі, на сцені, і внизу, біля неї. Диригент свого життя.

Жінка і музика у виставі “Любовний монолог” звучать в унісон.

“Музика П’яццолли дуже популярна, вона чудово звучить у виконанні різних музичних інструментів. Ця музика прекрасно підходить для вираження душевного стану нашої героїні. Передає її спогади про кохання, її печаль і плач, її агресію. Музика відтворює її емоції, відчуття...їх легкість, ефірність. У виставі звучать найпопулярніші мелодії П’яццоли — Oblivion, Adios Noninoта Libertango, а також його менш відомі твори.

“Любовний монолог” — незвичайна вистава, яка може нагадати глядачам їх власні стосунки, несподівано віддзеркалюючи кожному щось особисте. ЇЇ можна порівняти із візитом до психолога — усе, як на долоні, тільки передбачити, яка таємниця відкриється наступної миті — неможливо.

Сюжет розвивається навколо рішення, яке приймає головна героїня вистави Грасіела. Воно — остаточне, алеспочатку потрібно все сказати. Нарешті після стількох років мовчання жінка не стримує себе ні у словах, ані в почуттях, ані у діях.

Вона говорить чоловікові: “Якщо тебе засудять на Страшному Суді, то за те, що вдома у тебе жило кохання, а ти його не розгледів”. Всю розкіш, багатство і всі безрадісні світанки свого життя, вона ладна віддати, аби можна було повернути час, коли в занедбаній старій хатині, їх з чоловіком першому домі, панувало кохання.

Щастя — це кохання?