Сьогодні виповнилося 40 років з моменту початку війни у Афганістані

Географічне положення Афганістану визначило його стратегічну значимість ще для царської Росії: після завоювання регіону, який отримав назву Середньої Азії (сьогодні там розташовуються Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан), тільки він став відокремлювати російські володіння від британської Індії. У другій половині XIX століття він мало не став причиною відкритого конфлікту між Російською та Британською імперіями. Англійці побоювалися, що росіяни приєднають Афганістан і вийдуть до їх кордону.

В результаті сторони домовилися, що Афганістан залишиться незалежною буферною державою. Цей статус не оскаржував і Радянський Союз, який з перших років існування надавав Афганістану активну економічну допомогу, навіть не дивлячись на те що там зберігалася монархія. Радянський вплив в країні поступово зростав, особливо після розпаду британської колоніальної імперії і відходу з регіону англійців. Зокрема, афганський уряд не міг відкрито заборонити антимонархічну і марксистську Народно-демократичну партію, а її вплив поширився на населення і армію. А в квітні 1978 року члени НДП здійснили державний переворот.

Нова влада обіцяла підвищити рівень життя, провести земельну реформу на користь селян, посилити держсектор економіки, зрівняти жінок у правах, демократизувати політичне життя. Але, дозволивши селянам не віддавати борги великим землевласникам і заборонивши лихварство в принципі, уряд не придумав інших способів кредитування селян. Нових власників землі не забезпечили водою, насінням, знаряддями праці, добривами. Влада ігнорувала традиційно значну роль, яку відігравало ісламське духовенство, і налаштувала його проти себе. Навіть радники з СРСР рекомендували реформаторам все ж враховувати місцеву специфіку.

Проти політики НДП почалися збройні виступи. Опозицію підтримали багато релігійних діячів, на її бік перейшли тисячі солдатів і офіцерів. Влада посилювала репресії: загальне число жертв режиму до приходу радянського вторгнення коливається, за різними оцінками, від 17 до 45 тисяч осіб. За декілька років до радянського вторгнення з Афганістану мігрували близько 600 тисяч чоловік. Керівники НДП неодноразово зверталися до СРСР з проханням надати їм пряму збройну допомогу, але всякий раз радянські лідери відповідали їм відмовою. Відповідно до архівних документів, в Москві дуже добре уявляли можливі наслідки введення військ — затяжну повстанську війну і вкрай негативну міжнародну реакцію. У ЦК КПРС вважали, що при владі в Афганістані і так дружній режим, який сам повинен впоратися з внутрішніми проблемами. Крім того, в Москві були незадоволені главою НДП Хафізуллою Аміном, який не тільки наказав стратити колишнього главу партії Таракі, а й, за даними, не підтвердженими до сих пір, міг співпрацювати з ЦРУ.

Судячи з усього, ключову роль в рішенні про початок військової операції зіграла міжнародна обстановка і погіршення відносин з США і їх союзниками.

Прихильників силового вирішення в керівництві Радянського Союзу було троє — голова КДБ Юрій Андропов, міністр оборони Дмитро Устінов і міністр закордонних справ Андрій Громико. Категорично проти виступав голова Ради міністрів Олексій Косигін — він єдиний з 12 членів Політбюро ЦК КПРС, хто не підписав рішення про введення військ, що стало однією з причин його швидкої відставки. Вирішальне слово належало Леоніду Брежнєву. Згодом деякі його помічники говорили, що здоров’я генсека на той час настільки погіршилося, що, можливо, він не цілком усвідомлював свої дії.

Але в Москві, схоже, недооцінили тієї обставини, що до кінця 1979 року в Афганістані йшла, по суті, повноцінна громадянська війна — збройні зіткнення відбувалися в 18 з 26 провінцій. З одного боку, це означає, що республіка була, швидше за все, приречена і без радянського втручання. З іншого боку, це зумовило і те, що радянська армія свідомо втягувалася у довготривалий конфлікт.

27 грудня 1979 радянський спецназ взяв штурмом резиденцію Аміна в Кабулі. Главу держави в ході штурму було вбито. За офіційною радянською версією, диктаторський режим Аміна був скинутий “здоровою, патріотичною більшістю НДП, Революційної ради і збройних сил Демократичної Республіки Афганістан”, шляхом збройного повстання, а він сам розстріляний за рішенням революційного суду. Знаходження в цей час радянських військ в Кабулі було оголошено чистим збігом. Новим главою держави став більш помірний Бабрак Кармаль, який при Аміні втік до СРСР, побоюючись репресій.

Американці постаралися протиставити СРСР решті світу. Серед дипломатичних заходів, які зробили США, був бойкот літніх Олімпійських ігор 1980 року в Москві. Ідея була висловлена радянським дисидентом Андрієм Сахаровим, який виступав проти вторгнення і засланим за це в Горький (нині Нижній Новгород), і підхоплена адміністрацією Картера. Американська влада переконувала своїх союзників, що таким чином не тільки залишить СРСР в міжнародній ізоляції, але і донесуть до радянських громадян, наскільки сильний у світі протест проти афганського вторгнення.

Ініціатива Картера спочатку не викликала схвалення навіть у багатьох західних урядів, які наполягали на тому, що бойкот буде змішуванням спорту і політики. Деякі союзники США так і не приєдналися до бойкоту. Франція відправила в СРСР істотно менше представницьку збірну, ніж планувалося спочатку. Делегації Великої Британії і Австралії теж поїхали в Москву в сильно урізаному вигляді і на приватні кошти. Зате в повному обсязі до бойкоту приєдналися, наприклад, Китай, Албанія і Іран, що не були союзниками США, але мали свої рахунки з СРСР.

У підсумку в Москву приїхали команди з 88 країн — найменше представництво з моменту Ігор 1956 року. У 1984 році Олімпіада відбулася в Лос-Анджелесі, і Радянський Союз оголосив бойкот їй, але туди приїхали делегації з 140 країн — членів Міжнародного олімпійського комітету.

Точне число жертв серед афганців невідомо донині. Називаються цифри від 560 тисяч до 2 мільйонів чоловік. Радянський Союз досить активно застосовував килимові бомбардування, одне з яких в квітні 1983 році зруйнувало близько половини будівель міста Герата і забрало життя 3 тисяч чоловік. Ще складніше встановити цифру убитих моджахедів, — за даними пакистанської розвідки, їх було близько 90 тисяч осіб. Близько 6 мільйонів афганців втекли з країни. Офіційні втрати радянських військ оцінюються в 15 тисяч чоловік, в якості альтернативи називається цифра в 26 тисяч.