Різдво по-українськи: як збереглися і відроджуються традиції предків
Київ • УНН
Від дохристиянських вірувань до сучасних звичаїв - як змінювались обряди колядування, символіка дідуха та інші традиції.
Різдво — одне з найулюбленіших свят українців, яке несе у собі глибокі традиції та символіку. Воно поєднує дохристиянські вірування, християнські ритуали та сучасні звичаї, адаптовані до викликів часу.
УНН поспілкувався з фольклористкою Яриною Закальською, щоб дізнатися більше про витоки, зміни та відродження різдвяних традицій в Україні.
Витоки різдвяних традицій в Україні
"Взагалі весь календарний цикл в українській традиції — це переплетення дохристиянських язичницьких вірувань і християнських. Це сьогодні, коли ми говоримо про Різдво, ми більше говоримо про народження Ісуса Христа, а наші предки у цей період святкували 22 грудня, 21 чи 1 січня. 22 грудня —день зимового сонцестояння, день, коли народжується сонце, коли дні стають довшими, а ночі коротшими. А вже після 22 грудня ночі ставали коротшими, а дні довшими. Це був якраз поворот на новий рік, на новий день, на нове сонце. Це навіть був день, коли римляни вшановували це божество", — розповіла фольклористка.
Вона зазначила, що у Римі почали святкувати Різдво відповідно до християнських традицій у 330-х роках. І це було у період 24-25 грудня.
"Тобто, те, що зараз Україна перейшла на новоюліанський календар, це не було лише політичним кроком, а й природним процесом. Ці зміни підтримувалися ще й дохристиянськими віруваннями, які ми можемо відслідкувати й до сьогодні", — розповіла Ярина Закальська.
Що залишилося незмінним
Попри виклики часу, багато традицій збереглися. Наприклад, дідух і зараз прикрашає оселі, а солом’яні "павуки" дедалі частіше виготовляють у містах під час майстер-класів. Залишилися і обряди колядування та щедрування.
"Один із головних різдвяних атрибутів — це дідух, перший або останній обжинок, який залишався необмолоченим. Його називали по-різному в різних регіонах — дід, колядник, сніп, король. В чому ж його функція? Окрім того, що він символізує врожай, дідух також — це поминання предків. Солома пов’язана з культом померлих предків. Дідух ставили на почесному місці, на покуті, біля ікон. Його урочисто вносили перед вечерею", — розповіла фольклористка.
Ярина Закальська додала, що в деяких регіонах дідуха навіть символічно годували — ставили тарілочку з яблуками чи водою, щоб вшановувати померлих предків і наче "дати цим душам насититися".
По закінченню свят зерно обмолочували і зберігали до першого посіву. А після свят дідух спалювали, бо він вбирав у себе негативну енергетику цього межового періоду, коли душі померлих приходили на землю.
Тому кожного року готували новий дідух.
"Сьогодні навіть ця традиція відроджується. Хоча в міських умовах підготувати дідуха не так просто, але я знаю випадки, коли його зберігають не на один рік, а як атрибут Різдва протягом кількох років", — додала фольклористка.
Українці намагаються дотримуватись традицій або щось відновити, але іноді це спрощується.
"Моя колега розповідала, що, як я вже казала, дідуха спалюють, але його перед цим відділяють, молотять, як я казала, відділяють зерно від колосків. І ось в одному ресторані ніби хотіли відродити цю традицію і спалити його, ніби вже правильно все зробили, але спалили весь дідух, тобто не лише солому, а й зерно. Це не можна робити, тому що зерно зберігали до першого посіву, щоб був хороший врожай", — сказала Ярина Закальська.
Отже, навіть коли відбувається таке спрощення, часто не задумуються над діями, не осмислюють їх, і не розуміють, як правильно це зробити.
"Ще один з атрибутів, який зберігається і який, я бачу, зараз знову відроджується, — це солом’яні павуки. Вони були не в усіх регіонах, але побутували, їх виготовляли дівчата напередодні свят. Павук в дохристиянському розумінні — це символ Всесвіту, тому що павук — це об’ємна конструкція, що складається з різних маленьких частин, пов’язаних між собою. Для виготовлення одного маленького павучка потрібно було 12 соломинок, які різали на частини і потім зв’язували. Потім ці павучки об’єднували в одну конструкцію, утворюючи об’ємного павука", — поділилась фольклористка.
Якщо говорити про християнську версію, то вона така: коли Марія з Йосипом і Ісусом втікали від воїнів Ірода, вони знайшли печеру, де сховалися, а павуки сплели павутину.
"І завдяки цьому воїни Ірода вирішили, що печера покинута, бо вона була покрита павутиною. Тому павук в українській традиції має шанобливе ставлення", — зауважила фольклористка.
Павука вішали до сволока, зараз зазвичай до стелі або люстри. І через постійний рух повітря, коли двері в хаті відкривалися, павук починав рухатися. Якщо павук зупинявся, це вважалося поганим знаком для господарів.
Ще одним звичаєм було спостереження за тим, як рухається павук: чи вліво, чи вправо. Це також мало своє значення.
Якщо павук рухався вправо, то це вважалося добрим знаком, який свідчив про гармонію, позитивну енергію в домі, благополуччя родини. А якщо він рухався вліво (проти годинникової стрілки), то це могло бути застереженням про негативні зміни.
Щодо поширеності павука, зараз, завдяки майстер-класам та популяризації традицій, він став відомим у багатьох регіонах. За словами фольклористки, раніше ж цей звичай був не всюди.
Якщо говорити про дідуха, то, наприклад, в Карпатах, де не так добре родить жито, могли його й не ставити. Так само й кутя не завжди готувалась у всіх регіонах.
Попри загальні риси, кожен регіон має свої особливості, але немає чогось однозначного.
Важливість зберігання традицій
В умовах повномасштабної війни питання ідентичності стало надзвичайно важливим. Є великий інтерес до традицій, до своєї національної ідентичності.
"Я буквально днями бачила біля метро майстер-клас із виготовлення павука, про якого ще 10-15 років тому мало хто чув. В музеях проводять майстер-класи з виготовлення дідуха, різдвяної зірки, з якою ходять колядники, ярмарки, фольклорні гурти, яких останнім часом з’явилося дуже багато", — розповіла фольклористка. Є також багато літератури на цю тему, хоча, правда, не завжди якісної", — додала Ярина Закальська.
Також помітне пожвавлення інтересу до традицій і приготування страв. Можливо, не всі готують 12 страв, але родини все одно збираються за святковим столом.
"Водночас я нещодавно була на лекції в школі, де говорила з дітьми про колядування. Я запитала, чи ходять вони колядувати, і вони подивилися на мене трохи здивовано. Максимум дві дитини сказали, що ходять, тому що дід дає гроші. Це не те, що було раніше, коли ходили від хати до хати. Зараз є такі випадки, але це вже не так масово, як, скажімо, мені б хотілося", — сказала Ярина Закальська.
Колядування та щедрування: від минулого до сьогодення
Окрім атрибутів і приготування святкового столу, колядування займає важливе місце у циклі святкування.
Колядники вважаються посланцями з того світу, вони як маятники між живими і померлими. Коли колядник заходить до хати, він передає вітання від померлих предків до нас, живих.
"Колядники зазвичай починали колядувати, ставши під вікнами, адже вікно — це межовий простір у традиційній культурі. Вони запитували господарів, чи можна зайти і заколядувати. Обряд колядування складається з кількох етапів. Першим етапом є прихід колядників до хати. Якщо господар дозволяв, то колядники заходили. Вони приходили, щоб побажати господарям добра і благополуччя на увесь рік, від Різдва до Різдва", — розповіла Ярина Закальська.
Коли колядників запрошували, вони виконували колядки, а після цього завжди йшло різдвяне віншування, побажання від когось з гурту колядників. Після віншування обов’язково — обдаровування колядників. Це були солодощі, пряники, горішки, яблука. "Навіть в одній з колядок йдеться: "Яблучка, горішки – це мої потішки". Це все продовжувалося, і, звісно, в колядках часто просили винагороду, як у дитячій колядці: "Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця. а без меда не така, дайте, тітко, п'ятака".Якщо господарі були скупими, то колядники вигадували жартівливі вірші, в яких осміювали їх за те, що не хочуть щедро їх обдарувати", — розповіла фольклористка.
Раніше колядували здебільшого парубочі гурти. Дівчата щедрували, а хлопці колядували. У гурті обирали керівника, якого називали "Береза", який відповідав за весь гурт, за репертуар.
Сьогодні ця традиція, зокрема в Карпатах, зберігається, але загалом вона вже згасла.
Окремо ходили колядувати діти, і для них була окрема тема. Ще був такий персонаж, як Міхоноша, який відповідав за пригощення і за "касу" — в наш час це можна порівняти з касиром.
"Сьогодні, коли говоримо про колядки, багато хто згадує про народження Ісуса Христа, але колядки не обмежуються тільки цим. Є світські колядки і церковні колядки. Світські колядки часто виконувались для кожного члена родини окремо", — розповіла Закальська.
Існували окремі цикли колядок для кожної людини в домі: для господаря, господині, для парубків, для дівчат, у яких прославлялися їхні риси. Для молоді часто мали місце шлюбні мотиви, коли бажали гарної пари для одруження чи заміжжя. Окремо могли колядувати для тих, хто помер протягом року, або для солдатів, що перебували на службі.
І ось уже під час війни ці колядки завдяки культурним архівам, записам фольклористів ожили, вони фактично реанімувалися.
"Я знаю випадки, коли колядки співалися в родинах, де чоловік знаходиться на війні. Окрім того, могли колядувати навіть для тварин — волів, бджіл, тому що бджоли вважаються божими створіннями", — сказала фольклористка.
Також багато колядок було записано, які розповідають про створення світу.
Дитячі колядки — це такі, що діти, які ще не можуть гарно співати, можуть просто проговорити. Вони прості за формою, не співаються, а більше проголошуються. І, звісно, вони часто зосереджені на отриманні винагороди.
І, звісно, відомі християнські церковні колядки, які є найбільш популярними і відомими. Це, наприклад, "Нова радість стала", "Небо і земля", які знайомі широкому загалу. Але є й менш відомі записи текстів, як от колядка про Святую Варвару.
"Також, як я вже згадувала, обов’язковим елементом є віншування родини, господарів. Багато колядок, як правило, мали іменні тексти, коли ім’я змінювалося залежно від того, як звали дівчину чи хлопця в родині. Іванко, Микола, Михайло, Петро, Галя, Олена — це були дуже поширені варіанти", — розповіла Закальська.
Фольклористка додала, що сьогодні, коли колядники заходять до хати, знаючи цей пласт давніх колядок, не тільки на популярні мотиви, вони запитують, як звати дівчину чи хлопця, і колядують їм з побажаннями знайти пару чи одружитися.
"Коли запитуєш людей про фольклор, багато хто каже, що це щось архаїчне, що вже відживає. Але насправді фольклор активно реагує на всі виклики суспільства. І є дуже багато новотворених колядок. Це не є новизна лише нашого часу. Власне, завжди так було: фольклор відгукується на події в суспільстві", — зауважила Закальська.
Зокрема, є цілий цикл повстанських колядок, які сьогодні в умовах війни активно реактивізуються. Відомою є повстанська колядка "Сумний Святий Вечір", яка була популярна в 1946 році на Західній Україні. Зараз вона набуває нових сенсів, пов’язаних з війною.
І вже є багато варіантів "Сумний Святий Вечір" з 2016 року, 2022 року. У першопочатковому тексті йшлося про господаря, який був у Сибіру, а родина вечеряла без нього. Зараз цей образ змінений на господаря, який знаходиться на війні.
Також є авторські тексти, які стали відомими, наприклад, колядка в Бахмуті "Там во Бахмуті". Вона є авторською, але через те, що її тематика і зміст дуже близькі до суспільства, вона швидко адаптувалася і стала виконуваною різними гуртами.
Локальні особливості святкування
Щодо традицій колядування в різних регіонах України, то в кожному регіоні це починається по-різному. У багатьох, але переважно в західних регіонах, колядують ще на Святий Вечір, але це зазвичай відбувається в родинному колі.
В більшості регіонів колядування триває до 7 січня і продовжується аж до завершення святкового циклу, до Водохреща або навіть до Розколяди. Розколяда — це період, коли прощаються з колядою та бажають гарно провести рік до наступної.
Але між цими періодами, коли виконуються колядки, є ще й Щедрий Вечір, який зараз припадає на 31 грудня, коли люди ходять щедрувати.
"Щодо гендерної відмінності, то щедрувати зазвичай ходили дівчата, а хлопці — не дуже часто. Досі тривають суперечки щодо цього, але, на відміну від коляди, ця традиція не має такої чіткої усталості", — розповіла фольклористка.
Вона зауважила, що дехто каже, що колядки — це для Різдва, а щедрівки — для Щедрого вечора. Хтось пояснює, що щедрівки — це побажання прожити рік щедро, а колядки — це уславлення народження Ісуса Христа.
"Хоча, як я вже зазначала, це не тільки про народження Ісуса Христа, якщо дивитися на архаїчні тексти. Є також думка, що щедрівки — це суто українське, а колядки відомі в багатьох народів світу. Але це не зовсім так, бо щедрівки є також поширені в Білорусі і в деяких регіонах Польщі", — поділилась Закальська.
Також буває так, що текст залишається один, але рефрен змінюється: замість "Святий вечір" може бути "Щедрий вечір". Також є багато дитячих щедрівок.
Зараз є різні варіанти щедрівок: дитячі та дорослі. Однак, здебільшого, їх виконують саме діти.
"Є думка серед науковців, що традиція згасає, коли колядки та щедрівки переходять виключно в дитячий репертуар. І в деяких регіонах це так: у кращому разі тільки діти, а іноді й зовсім немає такої традиції. Хоча є й зацікавленість, оживлення інтересу до традицій, але роботи для їх збереження ще багато", — сказала фольклористка.
Щодо впливу європейських традицій, то без нього не відбулося б жодного розвитку. Міграційні процеси — це абсолютно природні явища, каже Ярина Закальська. І хоча ми часто любимо говорити про нашу унікальність, без цього впливу наші традиції не були б такими, якими є.
Ялинка – це не радянський винахід
Наприклад, ялинка, яка, як часто говорять, є "радянською спадщиною", насправді з’явилася в Україні раніше. Звичай ставити ялинку на Різдво прийшло до нас від німців у період Реформації, приблизно в XVIII—XIX століттях. Перші згадки про ялинки в Україні датуються початком 1811 року в Одесі.
Ялинки спершу ставили лише на площах міст. Спочатку їх прикрашали кольоровими стрічками, витинанками, яблуками, пряниками, горішками. З появою фабрик почали виготовляти звичні нам кульки та інші прикраси. Замість свічок на ялинках з’явилися гірлянди.
"Почитавши листи українських письменників, таких як Грушевський та Леся Українка, можна дізнатися, що ялинки в містах ставили вже на початку XIX століття. Ялинка вважалася подарунком для дітей, і батьки казали, що ялинку приніс ангел або сам Ісус Христос", — розповіла Ярина Закальська.
А на ранок Різдва батьки знімали з ялинки цукерки, пряники, яблука і роздавали їх дітям як подарунки. Ялинка символізувала райське дерево, даруючи дітям радість і благословення на новий рік.
"Якщо подивитися на колір і на ялинку, то в нашій традиції ялинка — це символ вічнозеленого життя, і також можна сказати, що вона може бути пов’язана з культом померлих предків. Зелений колір в даному випадку є амбівалентним: з одного боку, він означає життя, а з другого — його можна розглядати як один із символів потойбічного світу", — додала фольклористка.
Щоправда, останнім часом ми помічаємо, що в Україні не практикують вішати віночки на двері, як це було раніше.
"Це, ймовірно, результат нерозуміння традицій, і, можливо, це не вина людей, а швидше тих, хто мав би пояснювати і пропагувати ці культурні особливості", — сказала Ярина Закальська.
П'ять чарівних фільмів про Різдво: що подивитись на свята21 груд. 2024, 19:28 • 72558 переглядiв
Різдвяні подарунки і пряники – дух свята
Подарунки ставили не лише під ялинку, але й на столику біля неї, могли навіть ставити у чобітки. Так, це було і в Україні, а не тільки західна традиція. На Різдво також дарували подарунки. В деяких регіонах, зокрема на Поліссі, діти на Миколая залишали не під подушкою, а шкарпетки для подарунків.
"Хоча більшість подумає, що це західна традиція, а вона була характерна і для деяких теренів України", — додала фольклористка.
Вона також додала, що пряники у нас є свої.
"Наприклад, на Полтавщині в Котельві виготовляли спеціальні пряники, що стали частиною святкових обрядів. Ці традиції дещо ожили в останні роки. Пряники-панянки для дівчаток, а коники-вершники для хлопчика. Їх пекли для Різдва і дарували колядникам. В багатьох регіонах це медові пряники
А західна традиція – це різні чоловічки, теж медові пряники.
Але що цікаво: західна традиція виготовлення пряників у вигляді чоловічків в Україні також існує.
"Однак, навіщо запозичувати чуже, коли є свої традиції, і вони не менш цікаві та значущі для нашої культури?", — підсумувала Ярина Закальська.
