Лина Костенко отмечает 96-летие: факты из жизни и творчества поэтессы

19 марта 96 лет исполняется украинской поэтессе-шестидесятнице, писательнице и диссидентке Лине Костенко, которая является одной из самых известных женщин Украины, а ее творчество и деятельность остаются важной частью украинской культуры, пишет УНН.

Лина Костенко — представительница поколения шестидесятников, автор поэзии, исторических романов и произведений для детей. Она является лауреатом Шевченковской премии (1987) и Премии Антоновичей (1989), а в 2022 году получила Орден Почетного легиона.

В 1967 году ее вместе с Павлом Тычиной и Иваном Драчом номинировали на Нобелевскую премию по литературе, кроме того, поэтесса является почетным профессором Киево-Могилянской академии и почетным доктором Львовского и Черновицкого университетов. В то же время она отказалась от звания Героя Украины.

Творческий путь Лины Костенко

Лина Костенко является автором ряда поэтических сборников, в частности "Лучи земли" (1957), "Паруса" (1958), "Путешествия сердца" (1961), "Над берегами вечной реки" (1977), "Неповторимость" (1980) и "Сад нетающих скульптур" (1987).

Среди ее самых известных произведений – роман в стихах "Маруся Чурай" (1979), за который она получила Шевченковскую премию, а также поэма "Берестечко" (1999, 2010).

В 2010 году писательница опубликовала свой первый прозаический роман "Записки украинского сумасшедшего", который стал одним из лидеров продаж среди украинских книг в 2011 году.

Лучшие стихи Лины Костенко 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

***

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить. *** Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.