Ліна Костенко відзначає 96-річчя: факти з життя та творчості поетеси

19 березня 96 років виповнюється українській поетесі-шістдесятниці, письменниці та дисидентці Ліні Костенко, яка є однією з найвідоміших жінок України, а її творчість і діяльність залишаються важливою частиною української культури, пише УНН.

Ліна Костенко - представниця покоління шістдесятників, авторка поезії, історичних романів і творів для дітей. Вона є лауреаткою Шевченківської премії (1987) та Премії Антоновичів (1989), а у 2022 році отримала Орден Почесного легіону.

У 1967 році її разом із Павлом Тичиною та Іваном Драчем номінували на Нобелівську премію з літератури, окрім того, поетеса є почесним професором Києво-Могилянської академії та почесним доктором Львівського і Чернівецького університетів. Водночас вона відмовилася від звання Героя України.

Творчий шлях Ліни Костенко

Ліна Костенко є авторкою низки поетичних збірок, зокрема "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980) та "Сад нетанучих скульптур" (1987).

Серед її найвідоміших творів – роман у віршах "Маруся Чурай" (1979), за який вона отримала Шевченківську премію, а також поема "Берестечко" (1999, 2010).

У 2010 році письменниця опублікувала свій перший прозовий роман "Записки українського самашедшого", який став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Найкращі вірші Ліни Костенко 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

***

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить. *** Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.