Українські переселенці в Австрії: з якими проблемами зіткнулися та яку підтримку отримали від австрійців

Деталі

Одна з тих, хто втік, – 28-річна Ольга Ползікова з Енергодара. Вона приїхала до Австрії з чотирирічною сестрою. Після початку війни вона поїхала до родичів у Запоріжжя – у рідному місті було небезпечно: там є атомна електростанція. За кілька днів вона зважилася на тимчасовий переїзд до Австрії. До кордону з Польщею вона евакуювалася потягом.

“За атмосферою це був зовсім незвичайний потяг, коли ти сідаєш та їдеш, – згадує дівчина. – Було дуже багато людей. У купе зазвичай буває по 4 особи, а тут по 15 людей: мами, бабусі, маленькі діти. Люди мінялися місцями, стояли в проходах, хтось лежав на підлозі – треба було їхати добу”.

В Австрії волонтери допомогли Ользі знайти невелику квартиру та записали її сестру до гуртка для малюків. До літа дівчина сподівається повернутися в Україну – там залишилися батьки та родичі.

“Навіть коли потрапляєш до Європи, розумієш, що краще дому нічого немає. Усі хочуть бути з рідними, всі сумують”, - каже Ольга.

Ольга та її сестра змогли потрапити до Австрії завдяки ініціативі новообраного віцепрезидента Євро-Азійського Єврейського Конгресу Матвія Хутмана, створеній через два тижні після початку активних воєнних дій в Україні.

"Неможливо не діяти, коли бачиш те, чому став свідком я, приїхавши в перші дні війни в Україну", – так віцепрезидент ЄАЄК Матвій Хутман пояснює причину запуску своєї волонтерської ініціативи. Особливо тяжке враження на нього справила сцена, побачена дорогою до українсько-польського кордону, де через відсутність бензину жінки в холодних машинах були змушені зігрівати дітям руки своїм подихом.

Хутман – успішний австрійський бізнесмен. Він очолює найбільшу в країні текстильну компанію Palmers і є співвласником девелоперської фірми Valetono Development. Хутман – активний громадський діяч та борець із антисемітизмом. Однак після початку бойових дій на території України питання національності для нього відійшло на другий план: “Так, ми єврейська організація, ми, безумовно, повинні дбати про наші громади. Але ми не можемо виходити з національності, коли йдеться про спасіння людей”.

Ініціатива допомоги біженцям народилася в досить екстрених умовах: спочатку, разом зі своїми помічниками, Хутман їздив австрійськими вокзалами та аеропортами, допомагаючи українцям, зворотні рейси яких було скасовано. Тимчасове житло вони орендували за власні кошти. Згодом активісти зв'язалися з місцевими благодійними фондами, почавши координувати свою роботу з волонтерами. Незабаром до ініціативи підключилася і австрійська влада.

На заклик про допомогу відгукнулися звичайні австрійці, зазначає проектний координатор центру допомоги біженцям у Відні Ольга Скомарова. За її словами, іноді залишеним під патронажем місцевої родини біженцям більше не потрібно звертатися до центру – усю рутину на себе беруть господарі будинку.

“Я сама була здивована, наскільки вони є активними, – розповідає активістка. – Знайомі оселилися у місцевій сім'ї, яка повністю взяла на себе забезпечення. З дитиною допомогли, знайшли їм мовні курси, навіть намагалися шукати роботу. Місцеві мешканці дуже залучені”.

Наразі, пояснює Скомарова, центр координує роботу з добровольцями як з Австрії, так і з України. Найчастіше з ними на зв'язок виходять у чатах месенджерів. Потім волонтери пояснюють біженцям, як дістатися Австрії – і зустрічають їх після прибуття, допомагаючи з реєстрацією, пошуком житла, продуктів та необхідних послуг. Загалом волонтери встигли розмістити приблизно 200 українців.

Хутман підкреслює важливість допомоги не лише біженцям, а й українцям, які залишилися у країні. Зокрема, він вказує на дефіцит побутової хімії – завод, який належить підприємцю, був переобладнаний для її виробництва – щоб уникнути витрат та ризиків, пов'язаних із транспортуванням з Європи.

"У людей фізично немає порошку, щоб випрати речі", – пояснює підприємець.

Не менш важливою є допомога австрійським благодійним організаціям у доправленні в Україну гуманітарної допомоги, зібраної небайдужими громадянами. Тепер, залежно від цілей та завдань, у його координаційному центрі працює на добровільних засадах до 20 осіб.

За твердженням волонтерів, переважна більшість українських біженців не має наміру надовго затримуватися у Європі. Навіть попри значні руйнування в українських містах.

“У нас є кілька людей похилого віку з Харкова, вони дуже хочуть повернутися. – каже Ольга Скомарова. – Але вони знають при цьому, що їм буквально немає куди повертатися. Їхні будинки зруйновані. Вони кажуть: “Ми все одно поїдемо, нам треба місто очищати, відбудовувати, тому ми повернемося”. При тому, що людям цим за 70 років”.