Історія тих, хто вибрався з Бучі: 25 кілометрів за сім годин і десятки розстріляних машин вздовж дороги

ЧЕРНІВЦІ-КИЇВ. 18 квітні. УНН. Лідія і Володимир раніше ніколи не були на Буковині. Та й не збиралися – вже пенсіонери, звели будинок під Києвом, мають дорослих онуків, пса і кішечку, тримали курочок і завели десяток перепілок… Ліді після пережитих інсульту і перелому хребта лікарі взагалі забороняли будь-які хвилювання і напруження. Та коли російський агресор почав бомбити Київщину, стало не до кішечки і не до перепілок…

Розповідають навперебій, і хоч від жаху вже не здригаються, як у перші дні після приїзду, та болю і жалю не приховують, бо своєю Бучею і своїм домом пишаються, і це помітно: "Ото, може, дивилися в новинах, як Бучу показували – церкву, захоронєнія… - то наша третя хата од церкви. Навіть кусок даху нашого був показаний, - кажуть. - Більше місяця вже тут. Жили собі, все було добре. І – давайте, збирайтеся, йдіть. Знаєш, як прикро… Як тут не будеш плакать…"

"З перших днів орки взялися за нас завзято"

"Ми обоє народилися на Київщині, жили у столиці, потім збудували будинок у Бучі. Було в нас нормальне мирне життя, - плаче Ліда. - Жили всі разом: ми удвох, і діти зі своїми родинами, всього 11 людей. На час початку війни нас було в будинку шестеро: ми удвох, дочка з чоловіком і онучка з чоловіком, ще одна сім’я дітей саме була в Києві".

Жінка розповідає, що 20 років зводили свій будинок – у всьому собі відмовляли та продали трикімнатну квартиру у столиці для того, аби мати будинок для всієї родини. Ще не все завершили у будинку – залишився цокольний поверх, де планували облаштувати окрім сауни ще спортзалу.

"Вранці 24-го (лютого – ред.) дочка збиралася на роботу, вона завжди десь о сьомій уже виходить з дому і їде в Київ. А тут забігає в кімнату і каже: "Мамо, війна!" А я, знаючи з розповідей про Вєлікую Отєчєствєнную войну, бігом давай набирать воду, перш за все. Ванну набрали на першому поверсі, де які каструлі, де які баняки, трилітрові бутлі… Все заповнили водою.

Отак і почався робочий день. Доньці з роботи сказали бути вдома", - розповідає Ліда.

Вже наступного дня дізналися про перше влучання у дах житлового будинку.

"Тривоги почалися буквально з першого дня. Тільки пишуть у чаті: тривога, всі в підвали. Потім відбій тривоги – пишуть: "Всі живі?" Живі, добре. Або "ховайтеся швидко, йдуть колони", або "ховайтеся швидко, щось летить". З перших днів орки за нас взялися завзято", - каже жінка.

Родина облаштувала підвальне приміщення і там перебувала разом з собакою, який злякався, тож доводилося його на руках виносити на вулицю, щоб сходив в туалет – інакше не виходив.

"6 чи 7 березня чотири будинки спалахнули – прилетіло щось, вцілило. Вони горять, води нема, гасити нічим… Сирени не змовкають, стрілянина не припиняється. Хто ж і чим буде в таких умовах гасить?, - розповідає жінка. - А потім пішли колони техніки… Неміряно їх було, неміряно… По сусідніх вулицях, які наскрізні, – танки, БТРи постійно. Наша ж вулиця тупикова, то трохи менше.

Особливо ми на них надивилися, коли пішли на евакуацію. Прибіг знайомий один – бо ж уже зв’язку не було, постукав у ворота, і до онучки нашої каже: "Даша, евакуація". Сказали брать тільки дітей, жінок і маленькі валізочки. От ми за ці валізочки – і побігли. А там уже людей зібралися тисячі, з маленькими дітками, всі вулиці забиті… Це в центрі біля міськвиконкому. А потім стоїмо – і лиш говорять, що о другій годині будуть автобуси… О третій… А погода холодна така була, це було 9 березня. Обіцяють: будуть автобуси. Коли їде колона танків, сидять орки на них… Їдуть вони крізь натовп людей, і автомати на людей наставили. Можеш собі уявити? А люди так з дітками і стоять… І що в його голові – хтозна, запросто ж може бабахнуть, - розповідає Ліда про пережите.

Навпроти міськвиконкому лікарня. Вони вигнали всіх наших людей, які там лежали, - операція не операція, всі на вихід. І розмістили там свій госпіталь. Вони всіх закрили там лікарів, медсестер – нікого не відпускають додому, і ті лікують їхніх орків. У нас сусідка - медсестра. Жінка, перевдягнутися треба – то коли йшла додому, 2-3 орки з нею приходять, заходять у двір і чекають, поки вона перевдінеться і вийде. І знов її супроводжують назад до лікарні.

Коли четверта година, уже й темніє, і оголосили, що вони не пропустили жодного автобуса. І так дітки і жіночки лишилися. Тоді зібралися люди з власним транспортом і вирішили їхати на свій страх і ризик. Один такий смільчак рванув – і вся колона за ним. Колона і з Ворзеля стояла, і з Ірпіня, і з Бучі, з Немішаєва… Ну мабуть тисячі три машин було, якщо не більше".

"Машина дочки не завелася, довелося їхати тільки нашою"

"Ми їхали своєю машиною. У внучки з чоловіком також є авто, вони їхали своїм, - розповідає Володимир. - Машина дочки не завелася - і ми ту машину залишили. Спочатку попереду машин 200-300 було. А там дорога з ухилом. І як донизу я спустився, глянув у дзеркало заднього виду – там кілометри чотири видно позаду, все машини, дорога "запакована", машини пів метра одна від іншої, і їдуть по два метри вперед – мусять зупинятися, і так весь час".

"А на блок-постах стоять їхні баби, з такими пов’язками, що обличчя закривають, на каблуках. Очі злі, - продовжує Лідія. - Чоловіки якісь більш лояльні були…

Їдемо – бабах десь над головами. Їдемо – колона танків. Далі їдемо – ракетний обстріл… Страшно було, коли сигнальні ракети почали стріляти – нас же видно як на долоні. А по дорозі взяли собі пасажира – у нас було одне місце, і побачили такого нещасного чоловіка з сумкою-колясочкою, стало шкода – сказали "застрибуй швидко", і він плигнув. Такий радий був…

Перед від’їздом ще зустріли знайомого, Романа, він з сім’єю (їх також разом шестеро) жив на Вокзальній вулиці у багатоповерхівці. Туди влучив снаряд. Їм не було як вибиратися. Кажу йому: "Роман, ось ключі, в підвалі все є". Бо я перед тим і тушонки наробила, коли вже пішли отакі розмови, що може бути напад. З мене мої сміялися, а я робила. Тож кажу йому: "У нас ви виживете. Бо там і ковдри, і подушки, і їсти є: картопля, сало, тушонка, закруток море там, і вода, і мангал у дворі є".

Хазяйство там лишилося: кури, перепілки, пес, кішечка. Романові сказали: перепілок і курей ріж, на мангалі смаж і їжте. Перепілок мені якраз на день народження подарували, 10 штук. Планувала розводити, мені так сподобалося: по-перше, несуться гарно (кури погано несуться), та ще й яйця дієтичні… М’яса з них мало, але штук п’ять якщо взяти, то можна й поїсти. Але тепер уже відбили мені бажання і від курей, і від перепілок…

І Роман з сім’єю перейшов до нас, оце тільки позавчора дзвонили, що поїхали. То він розповідав, що орки чотири рази приходили до нас додому. Один раз під автоматами водили його по дому. Що шукали – невідомо. Потім ще раз приходили, а тоді два рази до машини. Мабуть, замінували її. Приходили двічі, а вона ж не заводиться. Почали її бить, щось там обривать, ламать… Але чомусь не підірвали – зазвичай підривають. Тому підозрюємо, що щось "підготували"…

Хотіли собаку застрелити, бо вона ж почала гавкать – вівчарка у нас, але Роман упросив їх – казав, що закриє її. Кицька, казав, здичавіла без нас.

У цього Романа двоє дітей, і діти спілкуються на русском язикє. І орки були здивовані: "А ви што – русскій язик знаєтє?" То Роман їм і казав, що пів Києва російською говорить – так само, як і українською, що ці дві мови однаково ходять.

До нас ще більш-менш лояльні орки приходили. А в сусідів, де нікого не було – то вікна побили, залізли і там "орудували". А до сусіда навпроти, через дорогу – то заїхали танком у двір. Дивуюся лиш, як він виїжджав, що не заїхав до нас – дорога ж неширока. При тому, що ворота ж можна було відкрити – але ні, не одкривав, зніс танком…

То ми оцього Романа просили, що як будуть ходить розміновувать – щоб і нашу машину глянули. Бо колесо їй порізали, але чогось же вони її не знищили. Бо зазвичай або розстрілюють машини, або спалюють. Вони їх так не лишають просто".

"Сьогодні 40 днів, як убили нашого кума"

Цілеспрямовано їхали в Чернівці – чоловік мав тут друга, однокурсника по навчанню в інституті. Подзвонили йому ще в перший день війни, він сказав: приїжджайте. Але я тоді казала, що не поїду нікуди. Не вірила в серйозність цього всього. Думала – постріляють трохи і припинять.

Навпроти нас новий торговий центр - там усілякі магазини були, все там було. Горів у перший день війни. АТБ новий зразу розстріляли. Зразу всі магазини перестали працювати. І почали їх грабувать, усе виносити. І собі щоб набрать, і щоб людям нічого не дісталося, ізолювати людей від їжі, води, світла, газу. От це й робили, все знищили, нема магазинів.

Сьогодні 40 днів, як убили нашого кума. Це нам уже по телефону розповіли, коли ми виїхали. Пішов до магазину, а вони там стоять. "Куда ідьош?" - "До магазину". Кажуть: "Назад возвращайся". Кум повернувся, йому вистрілили в спину. А потім ще й підійшов солдат русскій - і в голову вистрілив.

Інша історія. Пішли батько з сином – це мого зятя однокласниці чоловік із сином. Їх також застрелили. І ще й не давали тіла забрать. А коли дозволили забрать – не дозволяли йти на цвинтар хоронить. Кума нашого, як першу жертву в селі, похоронили коло церкви. А тих – батька з сином – у дворі закопали люди.

А ще в новинах показували жінку – коло церкви хрестик, там двоє внуків і невістка – то перша хата на нашій вулиці, а далі ми. Що їм люди заважали?.."

"Я був за кермом, мінявся з дочкою, - згадує Володимир. - Доїхали до Білогородки, це перед Києвом. Десь близько 16-ї години виїхали – і лиш о 23 дісталися Білогородки. А це всього навсього кілометрів 25, можеш уявити, що це була за їзда. В Білогородці зупинилися відпочити. Там уже був переселенський пункт, автобуси, там годували. Нашого пасажира там уже висадили, далі він давав собі раду. А нас уже чекав доччин співробітник: розмістив на ніч у своєму домі, нагодував, ще й заправив наступного дня (бо ж пального не було по дорогах).

Поки спускалися по тій дорозі, на відстані 6 км бачили 12 розстріляних машин, я ще й порахував. Це ще лише пів дороги до Білогородки. Також мікроавтобус бачив – такий, на 8 чи 10 місць, Рено. Дверка одсувна одкрита, а з нього ноги виглядають, звішуються до землі. І скільки він там стоїть – ніхто не знає: день, два, три…

У знайомих горілку шукали – не було. Забрали чоловіка, тримали в себе дві доби, потім відпустили. Машину не чіпали, хоча машина там була крута. А потім прийшли і чоловіка розстріляли…".

"У Макарові, розповідають, зґвалтували 10-річну дівчинку і розстріляли, - перебиває чоловіка Лідія. - Вишикували людей, чоловіків розстріляли, а дитину ґвалтували на очах у жінок. Це розповіла моя сестра, а їй телефонувала завідувачка дитячого садочку, яка це бачила.

А в Андріївці – це поруч з Макаровим – пішли по хатах, вивели 20 чоловіків, поставили перед церквою і постріляли. Гітлерівці хіба що так робили.

І то, мої предки розповідали, що коли була пожежа і моя мама, дитиною ще була, горіла в хаті, то німецький солдат виніс її з палаючого будинку в шинелі. Ноги були обгорілі, що не могла йти. Врятували її німці і ще й лікували".

"Влаштуватися в "мирних" областях вдається по-різному"

Приїхали до чоловікового однокурсника в Чернівці, а потім знайшли хатинку в селі неподалік від міста. Жили тут більше місяця, з 15 березня офіційно оформилися як вимушені переселенці.

"Дуже хочемо повертатися, - зізнається Ліда. - Але поки що в Бучу не пускають. Діти повертатися ще не планували, дочці підприємство оплачує санаторій, вона там зараз безкоштовно. Але зараз машина наша у дочки – то вона мусить нас завезти додому".

Вдома краще. В селі спочатку якийсь приватник влаштовував безкоштовні гарячі обіди в школі неподалік, але потім локацію харчування перенесли в інше місце, це далеко – тож Ліда з Володимиром туди вже не ходили. Продуктових чи гігієнічних наборів в ОТГ не видавали, тож виручали тільки нові знайомі та сусіди.

Були в Чернівцях у ЦНАПі – там видають продукти чи мило з шампунем тільки тим переселенцям, які стали на облік в обласному центрі. Їздили за довідкою ВПО в містечко, яке є центром ОТГ, – черга страшна була. Взяли талончики під номером 401 і 402. Коли ця черга до них дійде – невідомо, бо ж обслужити в ЦНАПі можуть максимум 30 людей в день. А от перекусити на місці в Чернівцях не проблема – Володимир скуштував бульйончику з пиріжками на Соборній площі, де переселенців годують закордонні волонтери. Та й одягу чи взуття знайти собі можна – наприклад, у приміщенні спортшколи видають гуманітарку.

"Спілкуємося з багатьма знайомими, яким вдалося виїхати з Бучі в різні області. Усюди – на Тернопільщині, Вінниччині отримують ці довідки ВПО без проблем, багатьом вдається влаштуватися на безкоштовне проживання, отримують талони на безкоштовне харчування, на засоби гігієни, раз на 10 днів отоварюються.... От як по-різному буває в областях".

Маріанна Антонюк