“Зібралося людей 50 з телефонами і всі казали - “Я живий”: історія виживання у Маріуполі

КИЇВ. 30 травня. УНН. З Юлею спілкуємося на "ти", адже ми ровесниці. Вона молода, енергійна дівчина, викладач мистецтв у "Навчально-виховному комплексі "Колегіум школа" №1" Маріуполя. За освітою також історик та правознавець.
2014 року виїхала з окупованої Горлівки на підконтрольну Україні територію. Основною причиною переїзду стали ідеологічні переконання та любов до своєї країни. Навчалася у Бердянському педагогічному університеті, а 24 квітня дивом змогла вибратися зі зруйнованого російськими окупантами Маріуполя.

У розмові з УНН дівчина розповіла про все пережите за 2 місяці: від першої сирени – до руйнування Маріуполя, нині відомого як “Місто Марії”, яке стало символом стійкості українського народу.

- Розкажи, як для тебе все почалося в Маріуполі?

- Все почалося з того, що 24 лютого ми з колегами у Viber вирішували питання: йти нам на роботу, чи ні, бо пролунав перший вибух. Тоді прилетіло до аеропорту. Ми зрозуміли, що зараз усе буде інакше. Надійшло розпорядження про те, що ми переходимо на дистанційне навчання. У місті люди почали затарюватись продуктами. Усі думали, що це закінчиться за два-три дні. Тому і запаси були розраховані на такий час.

Юля розповідає, що в перші дні війни люди запасалися продуктами й “змітали” все, що бачили на полицях у магазинах. У банкоматів вишикувалися довгі черги. Через три дні по місту регулярно почали звучати сирени, а ще за кілька днів відключили світло.

- Спочатку я ще намагалася якось волонтерити, виносити теплий одяг, пледи для військових. Ходила у “Eva”, купувала засоби особистої гігієни. Ми мали центр прийому. Він був у Хабе “Халабуда”, де збирали все для військових. Наприкінці лютого почали вимикати світло.

Спочатку люди скуповували абсолютно все. Я пам'ятаю, зайшла до магазину, і продавщиця каже: "Треба потерпіти чотири дні, і воно потім все вщухне". А врешті затихло так, що відключили всі комунальні послуги. Саме тоді люди стали пристосовуватися до нових умов життя.

– Як ви жили після припинення надання комунальних послуг?

- Ми не мали вибору. Ходили по воду на Львівську та Зінцеву балки – у моєму районі так робили. Одразу почали говорити, що буде комендантська година. Тому всі до вечора намагалися впоратися зі своїми справами. Потрібно було встановити мангал, облаштувати все, щоб готувати їжу на багатті.

З 2 березня ми залишилися без зв'язку, без світла. Телефони розряджалися. Було кілька генераторів, від них заряджали по черзі. Іноді ловив “Vodafone” – якщо відійти ближче до моря, та “Київстар” – якщо вийти у певні місця. Певні місця – це скупчення людей біля магазинів. Пам'ятаю, якось стояли чоловік 50, і всі трубки говорили: “Я живий”.

Перші два тижні до Маріуполя привозили технічну воду, яку залишали біля загальноосвітньої школи № 26. За словами Юлі, воду привозили три пожежні машини. Але потім її перестали постачати, і людям довелося ходити на балку під обстрілами.
Пізніше почалися проблеми з їжею, оскільки у місцевих закінчували запаси. З'явилися випадки мародерства.

- Особливо мародерства були поширені ближче до тих районів, де починалися обстріли. Люди розуміли, що це все не жарти. Магазини відчиняли вже самі військові. Вони не дозволяли чіпати алкоголь, але їжу можна було взяти.

Як зазначає Юля, у Маріуполі не залишилося жодного уцілілого складу.

Розповідає Юля і про початок обстрілів, і про дії окупантів із захоплення міста.

- Спочатку ми чули вибухи, десь здалеку. Тоді бомбили 17-й, 23-й мікрорайон, по них почали бити. Ці райони раніше взяли, окупанти заганяли військових за квадратом. Один квадрат вони починали обстрілювати то авіацією, ще чимось, а потім проводили зачистку.

Обстрілювали більше Покрову (район, де розташований Храм Покрови Божої Матері – ред.). Я пам'ятаю, що 5 березня на нашому районі почали вибухати якісь міни. Тобто ти чуєш спочатку свист, а потім вибух. У нас у дворі одразу вибухнула машина. У нашому будинку, з боку двору, повилітали шибки. Постраждалих тоді не було.

Юля згадує, як усі мешканці району відчували, що “коло звужується”. Ситуація загострювалась. Навколо вибухало все. Не було району, де було б спокійно. На балках, куди люди ходили набирати воду, чули стрілянину.

"Наприклад, березень місяць ще відносно спокійно ходили. Зрозуміло, що не скрізь можна було ходити, бо поряд були прильоти до парку, люди гинули. Там, де Бахча (Центральний район Маріуполя, вул. Бахчиванджі – ред.), “1000 дрібниць” – у цих районах було жахливо. У нас був один сусід, який ще у 2014 році руку втратив через бойові дії. Безсмертний він був, любив скрізь ходити та розвідувати все. І в нього питаєш: “Дядьку Сашу, а що на тому районі? Що на "1000 дрібниць"? Що там на Черемхах, на Червонофлотській”?” І він, знаєш, так дивиться і відповідає: “П**дец там. Там нічого немає. Там трупи лежать, там місиво”, – продовжує розповідь дівчина.

Масштаби руйнувань міста є глобальними. За словами Юлі, від Маріуполя залишилося відсотків 5 вцілілої інфраструктури. Деякі будинки горіли кілька днів без зупинки, а з неба великими пластами падав попіл.

“Ми постійно бачили цей дим. Якось, я пам'ятаю, спорткомплекс “Іллічівець” обстрілювали, бо там були люди. Вони ховалися у підвалах. Ми біля мангалу стоїмо, а на нас падає чорний попіл, як сніг, і його було дуже багато”,- згадує співрозмовниця .

– У вас був доступ до інформації щодо ситуації в країні?

- Інформації не було ніякої. Знаєш, коли за 3 тижні ти намагаєшся запитати, наприклад, що відбувається у Бердянську, бо у мене там батьки. І я знаю, що 27 лютого росіяни зайшли до Бердянська, і вони там залишилися – я через це дуже переймалася, бо я не тримала зв'язку зі своїми близько двох тижнів. А люди кажуть: “Київ обстріляли, Харків обстріляли, а Дніпро поки що стоїть”. І це все новини, які були до 2 березня. Ніхто нічого нового сказати не може, і, морально, це дуже напружувало.

Юля жила в Приморському районі, який був одним з останніх, що залишалися підконтрольними Україні.

“Ситуація погіршилася до кінця березня. Ми весь час думали, що вони десь на Бахчі (Центральний район Маріуполя Бахчіванджі – ред.) розберуться. Блокпости ставили так, що ось стоять ближче до нас українські, і через метрів 100 – вже видно російські. І таке відчуття, що вони там могли перестрілюватись між собою”, – розповідає дівчина.

Коли мешканці намагалися евакуюватися, українські військові розвертали їх назад, бо була загроза розстрілу. Те саме робили і окупанти. Юля зазначає, що у районі регулярно проводилися зачистки, виїжджати було небезпечно.

“А коли вони (окупанти – ред.) проводили зачистки, то попереджали, що стрілятимуть “по всьому, що ходить на 2 ногах”, – розповідає дівчина.

- Приморський район, де ти жила, зачепили останнім?

- На той момент українськими залишався наш район, та “Азовсталь”. Коли стало зрозуміло, що невдовзі справа дійде до нас – ми намагалися обладнати ще один підвал. Там все було не облаштовано, скрізь були шибки. Було відчуття, що якщо ти туди зайдеш, і в цей будинок прилетить, то це просто буде братська могила.

Не додавали оптимізму та настрій людей, що спускалися до підвалу – люди сварилися на політичному ґрунті.

"Ще на початку березня, коли в чергах стоїш, і чуєш, як кажуть про "азовців": "Так скільки вони можуть, та як вони не розуміють, що не врятують Маріуполь, і не відстоять його". Людям було байдуже, вони просто хотіли залишитися живими. Розумієш, усіх дуже напружувало, що спочатку казали: "потерпіть 5 днів". Потім говорили: "Потерпіть ще 10 днів". І це все розтяглося на такий термін, що люди довго залишалися в небезпеці, і це дуже добивало".

- У вас були періоди "затишшя"?

- Коли обстріл уже наблизився до нашого району, тоді прийшло усвідомлення того, що "щось не те". Нас спантеличило питання: навіщо комендантська година, якщо виходити було страшно. Були періоди, коли вночі мовчали. Тобто, не було авіації, не було чути, щоб стріляли з “Градів”. А вдень лупили постійно. І люди вже так сміялися, і казали: "Ну з години до трьох у них обідня перерва". І ми сідали з години до третьої їсти, і в цей момент нічого не стріляло. А потім о четвертій годині знову починалося.

Пам'ятаю, що сусіди почали рватися до METRO, хотіли гуманітарку отримати. І хтось із них повертається і каже: “ДНР-ці сказали: “потерпіть, вас з авіації лупитимуть”. Сусіди спитали, мовляв, коли це буде. А ті відповідають – після 10 числа (березня – ред.). А чому після 10? – Тому що вони будуть злі. Це якраз була неділя. І знаєш, що? З 10 по 11 число російські літаки скинули 12 снарядів у нічний час. Прилетіло, якраз, між 26-школою та моїм будинком. На Кронштадтській була глибока вирва. Скинули касетну бомбу в будинок, на Нахімова.

Коли розпочалися обстріли Приморського району, у будинках почали обвалюватися підвали.

“І ось тоді почали обвалюватись підвали, ти розумієш? Тобто, коли думаєш, де ховатися – я ховалась у туалеті, бо підвал був братською могилою. У нас обвалилася частина будинку, прямо поруч із моїм. Під завалом були троє жінок. Одна не вижила, друга отримала серйозні поранення, третя була до цього на милицях. І ми прийшли подивитись, як там. І вона нас побачила і відповідає: “під цим завалом була я” (сміється – ред.) Потім наші мужики це розгрібали”.

– До вас доходила гуманітарна допомога від України?

- Гуманітарна допомога від України не доходила, бо її не пропускали та розстрілювали. Тоді ж стали "крутити" російське радіо, це могло деморалізувати людей. Згодом почалися штучні репортажі, вони завозили людей для масовки.

Був момент, коли сусіди почали говорити, що Зеленський залишив Україну з сім'єю. І були ті, хто починав у це вірити. Хоча, пам'ятаю, ще до втрати зв'язку, він постійно спростовував усе, що дає російська пропаганда.

Юля згадує, що згодом, серед тих, хто вижив, почала підніматися паніка. Люди жили в страху, що район можуть бомбардувати "беззвучними" бомбами.

“Всі боялися, що може щось таке прилетіти, воно без звуку і вибухає. Тобто ти чуєш просто хлопок і щось обвалюється”, – продовжує дівчина.

– Чи багато було поранених серед мирного населення?

Був момент, коли до нас приходили інші місцеві та шукали ліки, медикаменти. Пораненим відривало частини тіла, і треба було щось вирішувати, тому що викликати швидку допомогу не можна було.

– А загиблих?

Поруч була будівля швидкої допомоги. Сусідка туди ходила і розповідала, що туди зносили трупи мирних жителів. Дуже багато закопано там, де балки. Ховали біля доріг, у дворах. На кожен двір було по три-чотири могили з хрестами. На місці колишнього парку була посадка, і там достатньо поховано людей. І ті фотографії, які оприлюднили ЗМІ, – це все правда. До нашого двору приносили людей, яких діставали з-під завалів. Я бачила за весь час 5-6 трупів. Але поховань дуже багато. Розумієш, коли ми виходили на вулицю по воду, то ймовірність того, що ми повернемося живими – була 50 на 50, тому що починалися обстріли, і люди просто гинули. Тобто ми знаходилися в кільці. Але, незважаючи на це, треба було жити далі. Тому що вижити в обстрілі – це одне, а не померти від голоду та зневоднення – це інше.

Дівчина також зазначає, що звірств щодо мирного населення з боку окупантів не бачила. 

“Думаю, це залежить від району та батальйону. Казали, що там де “кадировці”, чеченці – там місцевому населенню було справді не солодко”, – згадує Юля.

– Є інформація, що росіяни перевіряли всіх чоловіків на блокпостах і розстрілювали, якщо підозрювали, що військові. Було таке?

У нас чоловіки говорили, що на російських блокпостах їх роздягали та перевіряли татуювання із “нацистською” символікою – тобто прапори, тризубці. Говорили, що таких одразу “скашували”. Це все на словах, бо чоловіки боялися. Мій сусід казав, що не можна ходити у штанах, де є кишені на стегнах і нижче, бо за це можуть зараз розстріляти. Не можна було ходити в рукавичках із відкритими пальцями, бо могли подумати, що військовий – і просто вбити.

– Кого більше було у Маріуполі – росіян чи бойовиків із “ДНР”? Як до вас ставилися?

Я бачила і росіян, і "ДНР". До нас кинули якихось москвичів і краснодарців, були з Донецька. Якось, до мене зайшли до квартири, і почали обшукувати все. Тоді спитали – звідки я родом. Я сказала: “Я з Горлівки, з Маріуполя, з Бердянська. І це все ви окупували”. Вони образилися, що я назвала їх окупантами. А потім казали сусідам: "Передайте цій дівчині, що коли прийдуть окупанти, її розстріляють за такі слова". Тобто росіяни не усвідомлюють, що вони окупанти. Для них це дійсно “операція визволення”. А хтось був сам шокований цією ситуацією, принаймні ті, хто “тинявся” у нас по району.

- Як тобі вдалося виїхати?

Вийшло так, що мій батько випадково дізнався, що його сусід їде у напрямку Маріуполя. Він попросив мене вивезти за 500 доларів. Це було 24 квітня. Тоді вже все втихомирилося. Стріляли тільки по "Азовсталі", і відкрили "зелені коридори". Нас пропустили без проблем. Але на виїзді з міста було багато розстріляних машин. Я виїхала до Бердянська, до батьків. За кілька днів доїхала до Запоріжжя. Зараз дісталася Коломиї.

– Чому ти не виїхала одразу?

Я до останнього думала, що Україна відіб'є Маріуполь. Був патріотизм, і я навіть не думала виїжджати у перші дні вторгнення. Але були моменти, коли доводилося нагадувати про свою ідентичність. Нагадувати собі, що це росія напала на Україну, а Україна захищається на своїй території. Тому що все українське там відрубали.

- Що з твоїм житлом? Чи плануєш після перемоги повернутися до Маріуполя?

У моїй квартирі вибило двері та шибки. Але є люди, у яких взагалі не лишилося будинків. Я трималася за роботу. Від моєї школи нічого не лишилося. Зараз там нема за що зачепитися. Потрібно починати жити наново, шукати нову роботу, житло. Ми зараз із друзями з Коломиї їздимо на волонтерську базу Правого сектору. Я хочу на фронт, бо ніде більше не бачу себе. Поступово їздитиму на полігон, щоб навчитися стріляти, пройду курси парамедиків. Зараз маю нестабільний психологічний стан. Я намагаюся відпочивати, і приходити до тями. Але через час знову буду в строю.