Бути матір’ю – це не просто звання, а цілий всесвіт. А коли у тебе шестеро дітей – це багатовимірна реальність, яка поєднує: безсонні ночі, офісні дедлайни, домашні завдання і любов, якої вистачить на цілий світ. Героїня інтерв’ю УНН — Олена Сосєдка мати шістьох дітей, співзасновниця Concord Fintech Solutions та експертка у сфері фінансів. А від недавнього часу ще й "Мати-героїня". Жінка, яка розбудовує світ навколо себе і для своїх дітей, і для суспільства. Жінка, яка будує бізнес, виховує дітей, не боїться бути щирою і втомленою. Жінка, яка говорить про домашнє насильство – те, про що інші часто мовчать. Її історія — не про ідеальність, а про силу бути собою. Про материнство без фільтрів.
– Нещодавно ви отримали почесне звання "Мати-героїня". Що для вас це означає?
– Це не медаль – це діагноз (жартує Олена-ред.). Складний, багатошаровий, з побічками у вигляді безсоння та посиленого серцебиття, коли чуєш "мама".
Спочатку це був стартап: із повною невідомістю, незрозумілими бюджетами, страхами та нульовим розумінням, як взагалі це все працює.
Потім серйозні інвестиції. Експерименти та емоційні гойдалки. А тепер – грандіозний мультисвіт під кодовою назвою "Мої діти".
Кожен новий день з ними – моє особисте IPO (ред. Initial Public Offering – процес виходу компанії на фондову біржу для торгівлі власними акціями): злети та падіння капіталізації, то в космос, то в мінус. Все залежить від настрою, температури, рівня недосипу і так, від того, хто з'їв останній шматочок дубайського шоколаду. Це буря. Торнадо. Комедія. Драма. І все це моє. До останньої дрібки.
– Чи очікували ви на це звання?
– Ні. Я взагалі рідко чогось "очікую". Я або роблю, або рятую, або будую, або люблю, або творю — і все це з дітьми на голові, з телефоном в руках, на кухні та в месенджерах паралельно. Для мене це звання, як отримати "Оскар" за роль, в якій ти просто була собою.
– Як ви дізналися про присвоєння звання? Яка була перша емоція?
– Як дізналася? Все було звично: між нарадою та криком: "Мама, я забула! Нам завтра в школу треба принести гру! Але не просту, а таку, щоб у неї могли грати діти з обмеженими можливостями". Приблизно в цей момент на екрані телефону зʼявилось повідомлення "Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння звання "Мати-героїня"".
Першою думкою було: "Слава Богу, хоч хтось помітив, що я не просто варю аліо, оліо і пеперочино чи борщ, а паралельно будую всесвіт для моїх дітей та зводжу бізнес-бюджети".
Друга моя думка: "Як взагалі придумати гру, в яку можуть грати всі діти… і при цьому вони сміятимуться, а не позіхатимуть?"
– Чи змінилося ваше сприйняття самої себе після отримання нагороди? Можливо ви помітили, як змінилось ставлення до вас інших?
– Так. Тепер мене частіше називають "Героїнею". І знаєте, я відчуваю, що я цього варта. Хоча іноді здається, що звання "Мати-героїня" когось навіть лякає — начебто в тебе одразу з'являються крила, місія, графік без сну та геройський суперкостюм. А в мене, між іншим, сестра здобула це звання ще 10 років тому.
Тепер ми жартуємо про те, що наші батьки мають двох доньок і обидві героїні. Стовідсоткове влучення! Напевно, державі варто подумати про спеціальний орден для бабусь і дідусів, у яких не одна, а одразу дві доньки зі званням "Мати-героїня". Це вже майже династія.
Я, звісно, жартую. Якщо серйозно — всередині побільшало внутрішнього дозволу бути втомленою та не відчувати за це провину. Іноді сісти у крісло, подивитися на дітей та сказати: "Моя старість тепер точно забезпечена. Вами, мої дорогі. Отже, живіть довго і любіть мене дуже сильно. Бажано, з доставкою їжі."
– А як діти відреагували на ваше звання "Мати-героїня"?
– Кожен відреагував у своєму стилі, як і завжди. Хтось із жартом, хтось із блиском в очах, хтось просто прийшов і обійняв. Один із синів одразу запитав: "А можна тепер я буду "Син-герой"?". Молодша донька поцікавилася, коли в неї зʼявиться супергеройський костюм, бажано з рожевим плащем. Але головне — в їх очах я побачила те, що не купиш за гроші: повагу, любов, довіру і визнання. А це, погодьтеся коштує дорожче за будь-яку медаль.
– Чи вважаєте ви це звання актуальним у суспільстві?
– Так. Навіть більше, ніж раніше. Тому що сьогодні народити дитину одне, а виростити зовсім інше. Особливо, коли ти не просто мама, а ще й логіст, терапевт, бухгалтер, адвокат, психолог і держава в одній особі. Я думаю, мами, які читають це інтерв'ю чудово мене розуміють.
Адже це звання дається не просто за кількість дітей. Воно присвоюється, коли п'ятій дитині вже виповнилося вісім років. Тобто це не про математику народження, а про те, як ти виховуєш дітей: любиш, підтримуєш, підіймаєш, коли вони падають. Це не про цифри — це про душу, терпіння і ту щоденну роботу, про яку ніхто не пише звіти.
– Ви завжди мріяли про велику родину? Це було свідоме бажання з юності чи рішення, яке прийшло згодом?
– Чесно? Ні. Я мріяла про Париж. Про те, щоб прокидатися вранці від запаху круасанів з видом на Ейфелеву вежу. Я мріяла про каву в ліжко, про посмішку, про накрохмалені простирадла і сукні Dior, що висять у шафі. Про капелюшки Chanel і кабріолет, припаркований біля входу. Про маленького песика і відображення в дзеркалі з ідеально нафарбованими червоними губами. Про очі в яких читається: "Я можу все".
А потім прийшли діти: перший, другий, третій...шостий. І я раптом зрозуміла, що саме це і є справжнім життям. Не та картинка, яку малювала моя уява — глянсова та ідеальна. А жива, насичена, гучна, а іноді навіть складна. З різними етапами, злетами та падіннями, виснажлива та радісна, без фільтрів і з відкритим серцем.
– Як вдається приділити увагу усіма дітям? Аби ніхто не ревнував і відчував, що мама поряд?
– Нещодавно натрапила на дуже точний жарт:
"Маленька дівчинка каже мамі:
— Знаєш, бабуся розповідала, що коли вона була у твоєму віці, то була веселіша, добріша і взагалі встигала набагато більше.
А мама їй з легкою тугою відповідає:
— Так, малеча… Просто в ті часи до "Кока-Коли" додавали кокаїн."
Це, звісно, просто жарт. А якщо по-серйозному — як мене вистачає на всіх? Інколи відчуваю інтуїтивно хто більше мене потребує, інколи допомагає тільки велика доза кофеїну.
Але ви маєте розуміти, я жива людина. Як і у всіх, у мене бувають промахи. Виростити дитину без подряпин на душі неможливо. Якось моя подруга сказала: "Якщо ти знаєш, як звати твою дитину та де вона зараз находиться — ти вже чудова мати".
Зрештою, діти відчувають не кількість хвилин, а якість присутності. Вони зчитують любов, а не розклад. Тому я не намагаюся бути ідеальною. Я справжня.
– Чи змінився ваш підхід до дітей, якщо порівняти першу та останню?
– Звісно. З першою дитиною я гладила пелюшки з двох боків. З другою - з однієї. З третьою — просто прала. З четвертою — уже не переживала, якщо пелюшки взагалі не перуться. А п'ята дитина доношувала пелюшки за четвертою. Сподіваюсь, вони були випрані.
Перша дитина слухала Баха та Моцарта. Друга – слухала старшого брата. Третій син – слухав усіх, крім мене. Четвертий – змусив мене слухати себе саму. А п'ята дитина зробила так, що всі ми вже слухали її.
Між другою та третьою дитиною з'явилася Даша (ред. прийомна донька Олени). Їй було 11 років. І це вже зовсім інша історія. Історія не про біологію, а про долю. Історія про прийняття. Про свободу. І про те, що "мама" – це не про ДНК, а про серце.
А якщо по суті — дітям не потрібна кількість гуртків. Їм потрібне одне: любов, свобода бути собою та повага. Це те, що я зрозуміла не одразу. Десь на середині. Коли перестала гнатися за "як правильно" — і почала бути поруч. Справжньою. Без бронежилета та без ролі.
– Як вам вдається поєднувати кар'єру у фінансовій сфері та материнство?
– Іноді погано. Іноді ідеально. Але найчастіше – одночасно. Я можу писати стратегію, доки варю макарони. Обмірковувати план розвитку бізнесу за кермом авто, поки везу дітей до школи чи гуртка. А ввечері у мене буває завдання терміново знайти "Labubu" (популярна дефіцитна іграшка - ред.) та паралельно скласти план робочого дня на завтра.
Баланс? Ні! Скоріше – танець. Танець на підборах, між дедлайнами та будинком, між недосипом та звучанням улюблених голосів моїх дітей і їх постійним "мам!". Але цей танець я танцюю чудово. В ньому я "веду". І я обираю не між дітьми та професійною самореалізацією. А роблю одночасно і те, і те: заради них, заради нас, заради себе.
– В суспільстві широко обговорюваною темою є "насильство в родині". Що ви про це думаєте, як розмовляєте про це з дітьми?
– Ми говоримо про це вдома. Не просто обговорюємо – називаємо речі своїми іменами. Бо такий досвід був і в моєму житті. Я, на жаль, пройшла через це.
Мій колишній чоловік підіймав на мене руку: кричав, принижував, погрожував.
І знаєте, що було найстрашнішим? Не сам удар, а тиша після. Тиша від тих, хто знав, що він мене бʼє. Але удавав, що нічого не сталося. Хтось казав: "Це їхнє особисте"; "Розберуться самі"; "Не лізь - вони потім помиряться, а ти залишишся винною". Це було болючіше за будь-які удари.
Тож так, я говорю про це з дітьми. Я навчаю їх: якщо тебе хтось вдарив — то це не кохання; якщо хтось кричить і принижує — це не пристрасть; якщо хтось тебе ламає – він не сильний, він слабкий і небезпечний.
Знаєте, ніхто в нашому суспільстві не вчить дітей, що робити, коли тато б'є маму або підіймає руку на дитину. Ніхто не навчає тому, що в таких сім'ях можна і навіть треба говорити про це. А не ховатися та замикатися в собі. І точно не мовчати від страху. Я змінила це у своїй родині. Своїм голосом та руками. Через біль, через досвід та дії.
– Чи зверталися ви за допомогою після насилля над вами?
– Коли це відбулося я відчула страх та сором. Я боялась, що мені не повірять. Адже в нашому суспільстві замість підтримки ти можеш почути: "А ти точно не провокувала?". Однак, я не з тих людей, які піддаються страху. Саме тому я обрала не мовчати.
Я говорю за себе і за тих, хто поки що не може. Бо поки хоча б одна жінка мовчить — насильство триває. А я не хочу, щоб мої діти росли у світі, де "терпіти" – це норма. Я хочу, щоб вони знали: повага та партнерство – це база в родині, а замовчування проблем – це небезпека.
– В чому різниця у ставлені до насилля між Україною та країнами Євросоюзу?
– Коли я зіткнулася з домашнім насиллям в іншій країні – я відчула велику різницю. За кордоном закон працює без відмовок. Там є чіткий механізм захисту. Там чують, діють, втручаються.
А в нас…домашнє насильство – це болюча тема. Держава надто часто не може захистити жінок та дітей. Закони начебто є, але вони слабкі, формальні, неповороткі. На жаль 90% насилля замовчується та залишається безкарним. Але мовчання тих, хто про це знає – це співучасть. Я була і у тій кімнаті, де кричали, і в тій, де мовчали. Тепер – я вибираю говорити. Говорити за тих, хто поки що боїться. І за ту себе, яка колись мовчала
– Які управлінські навички з дому ви застосовуєте у бізнесі – і навпаки?
– Багатозадачність. Дипломатія. Розподіл ресурсів. І, звісно, вміння вести переговори з людьми, які кричать, сперечаються і в принципі не хочуть нічого, окрім "щоб усе було по-їхньому". Іноді це діти. Іноді – акціонери.
Різниця мінімальна: у всіх своя швидкість, своя логіка та свій момент емоційного піка. Іноді людина просто хоче, щоб її дослухали та не перебивали. Адже в кожного свій темперамент та енергія. Кожен має свій погляд на життя і свою правду. Жодних універсальних рішень. Жодних "усім однаково". Є лише повага один до одного. Ось це головне: у сім'ї, у бізнесі та у переговорах.
– Чи вважають ваші діти вас рольовою моделлю у професійному плані?
– Я сподіваюся…, що не повністю. Тому що мій стиль життя – це дійсно важко. Діти бачать, що мати працює і ніколи здається. Падає і знову підіймається. Що любить завжди, що іноді втомилася, але все одно тримається. Вони бачать, що їх мама не боїться бути вразливою, що каже правду і завжди стоїть на охороні своїх цінностей.
І коли хтось із них говорить: "Я пишаюся тим, яка людина моя мама", — для мене це більше, ніж будь-яка кар'єра, медаль чи титул. Але я дуже сподіваюся, що мої діти не перетворять мій шлях на універсальний сценарій. Тому що це – мій шлях. З усіма його навантаженнями, безсонними ночами та рішеннями у темряві.
Я просто хочу, щоб вони були щасливими та реалізованими. І щоб, озираючись назад, могли сказати: "Мама не була ідеальною. Але вона була справжньою". А це, можливо, і є найкраща модель з усіх.
– Що б ви змінили у державній політиці стосовно багатодітних сімей?
– Я замінила б "формальні" заходи на реальні кроки підтримки. Нам не потрібні паперові пільги та порожні обіцянки. Нам потрібні репетитори, психологи, правовий захист, доступ до медичних та освітніх ресурсів. Щоб мати не була єдиним ресурсом для всієї родини.
Багатодітні сім'ї — це не лише про "багато дітей". Це багато любові, праці та вкладень. І якщо вже говорити про визнання, його треба давати не за кількість, а за якість виховання. Тому що саме це є основою сильного майбутнього країни.
– Як ви ставитесь до стереотипів про багатодітних мам?
– Досі у суспільстві живуть два шаблони: перший — хустинка, авоська та діти у подертій курточці; другий — "бідна, не справляється", завжди з втомленим обличчям та у вічно брудній кофті.
Але це не так. Ми, багатодітні мами, різні: красиві, стомлені, сильні, тендітні. І так, іноді з манікюром, іноді з кашею на блузці, але живі. Головне – дайте нам жити, а не виживати.
– Що найскладніше і найцінніше для вас у материнстві?
– Найскладніше – відпустити. Вчасно. Не рано та не пізно. Але обов'язково відпустити. А найцінніше — бачити, як твоя любов стає діями. З характером, з мріями, з блиском в очах. З новими планами, стратегіями, проєктами, з бажанням бачити і розуміти: спочатку діти були моїми стартапами, а тепер вони самі їх власні компанії. І максимум, що я тепер можу – не заважати їм будувати власні компанії та життя.
Адже якщо ти заклала хороший фундамент, збудувала правильні процеси, то вір, що вони вийдуть на IPO і капіталізація зросте.
– Що б ви порадили жінкам, які мріють і про сім'ю, і про кар'єру?
– Я б сказала: не слухайте тих, хто каже, що треба обирати. Можна і треба поєднувати. Так, буде важко. Але головне, що має зробити кожна жінка - позбутися почуття провини. Причини можуть бути різними: зайва година на роботі, замість години з дитиною; або навпаки — почуття провини перед колегами та акціонерами за раніше закінчений робочий день, щоб побути з дитиною. Іноді доведеться їхати у відрядження, залишаючи дитину в сльозах. Від цього дуже боляче. Іноді доведеться плакати від втоми. А іноді сяяти, бо ти на своєму місці.
Ти будеш сильнішою з кожною дитиною. Ти будеш ще краще з кожним кроком вгору кар'єрними сходами. Ти будеш то збитим ангелом, то доброю феєю.
Ти можеш не мати дітей зовсім, і це твій вибір. Ти можеш мати одного, п'ятьох, десятьох — і це також твій вибір. Ніхто не має права вказувати тобі, як жити. Це твоє життя і ти впораєшся.