Повернення з війни - це не лише завершення військової служби, а й початок складного процесу адаптації до цивільного життя. Ветеранам доводиться відновлюватися після поранень, заново будувати професійні плани, шукати роботу та долати стереотипи з боку потенційних роботодавців. Психологи наголошують, що адаптація потребує часу, розуміння та підтримки з боку оточення, а роботодавцям важливо готувати не лише робочі місця, а й колективи. За спостереженнями Європейської Бізнес Асоціації, українські компанії поступово розвивають такі практики, однак стереотипи та недостатня підготовленість персоналу до взаємодії з ветеранами залишаються проблемою. Історія Руслана Агасанова - приклад того, як особистий досвід повернення з війни може перерости в системну роботу задля підтримки інших ветеранів. УНН поспілкувалося з паном Русланом про його шлях після служби, долучення до команди Федерації профспілок України, роботу радником її голови Сергія Бизова та можливості профспілок у підтримці ветеранів.
- Пане Руслане, розкажіть про свій військовий шлях. Коли ви долучилися до захисту України та коли завершили службу?
- 24 лютого 2022 року я добровільно долучився до захисту Київщини. На той момент ми були у складі ССО "Азов", а згодом на основі підрозділу була сформована Третя окрема штурмова бригада. У 2022 році я отримав поранення. Після тривалої реабілітації та кількох операцій повернувся до служби й продовжив виконувати бойові завдання. Остаточно зі служби списався у 2025 році.
- З якими питаннями довелося зіткнутися після завершення військової служби?
- Саме звільнення зі служби ще не означало повноцінного повернення до цивільного життя. Потрібно було пройти додаткові медичні процедури, операції та реабілітацію. На початку літа цього року я переніс, як сподіваюся, вже останню операцію. Крім того, необхідно було владнати чимало бюрократичних питань: оформити документи, пройти відповідні процедури у ТЦК, вирішити питання пенсійного забезпечення. Наразі я маю другу групу інвалідності.
Тому фактично своє повернення до цивільного життя я пов’язую саме з цим роком. До цього значну частину часу займало лікування, відновлення та необхідність зібратися з думками, щоб зрозуміти, як рухатися далі.
- Що було найскладнішим у процесі адаптації до цивільного життя?
- Найбільші труднощі після повернення були емоційними. Коли тривалий час перебуваєш у військовому середовищі, звикаєш до зовсім іншого ритму життя, до бойових завдань, до постійної відповідальності та взаємодії з побратимами. А потім повертаєшся у цивільний світ і не завжди розумієш, що в ньому відбувається. Іноді навіть складно знайти спільну мову з людьми, які не мають такого досвіду. Це фактично перехід з одного світу в інший, і суспільство має розуміти, наскільки непростим він може бути для ветерана.
- Ви також згадували про труднощі з працевлаштуванням. З якими стереотипами щодо ветеранів стикаються люди, які повертаються зі служби?
- Працевлаштування - це окреме питання. На жаль, багато потенційних роботодавців сприймають ветерана як людину агресивну, небезпечну або емоційно неврівноважену. Через такі стереотипи вони можуть побоюватися навіть пропонувати ветеранам роботу. Але ветеран – це не людина, якої потрібно остерігатися. Це людина, яка має досвід, професійні навички, знання і бажання реалізувати себе в цивільному житті. Просто іноді їй потрібен час та підтримка, щоб адаптуватися до нового середовища.
Але в цьому питанні мені можна сказати пощастило. Я випадково, завдяки побратиму, який також є ветераном і має ампутацію ноги, познайомився із головою Федерації профспілок України Сергієм Бизовим. Ми зустрілися, поспілкувалися, і під час розмови я почав ділитися своїми ідеями щодо інтеграції ветеранів у цивільне життя, а також щодо інтеграції населення тимчасово окупованих територій.
У мене вже тоді було розуміння, які проблеми виникають у ветеранів після повернення, адже я сам проходив цей шлях. Зокрема, я говорив про необхідність працювати з роботодавцями та трудовими колективами, пояснювати їм особливості адаптації ветеранів, допомагати людям повертатися до професійної діяльності.
- Як Сергій Бизов відреагував на ваші пропозиції? Чи відчули ви, що ці ідеї готові не просто вислухати, а й опрацьовувати?
- Сергію Сергійовичу мої пропозиції здалися цікавими, тому він запропонував зустрітися ще раз і детальніше їх обговорити. Ми домовилися про наступну зустріч приблизно за тиждень.
Мене особливо вразило те, як працювала його команда. Поки ми спілкувалися, команда вже була на зв’язку, слухала мої пропозиції, а фактично за кілька хвилин після завершення розмови вони вже були зафіксовані в документі. Ба більше, там були конкретні пропозиції щодо того, куди можна звернутися для вирішення порушених питань. Тобто це була не просто розмова про проблеми, а спроба одразу знайти шляхи їхнього розв’язання.
- Які саме питання ви пропонували розвивати під час зустрічей із представниками Федерації? На чому, на вашу думку, має бути зосереджена робота з ветеранами?
- Загалом відбулося близько трьох таких зустрічей. Я продовжував висловлювати свої пропозиції щодо ветеранської інтеграції, адже розумів, що повернення до цивільного життя не може обмежуватися лише оформленням документів чи пошуком вакансії. Ветерану потрібно допомогти знову стати частиною колективу, відчути себе потрібним, за необхідності пройти перекваліфікацію та поступово звикнути до іншого робочого ритму.
Важливо розуміти, що до цивільного життя повертаються не лише військові, які брали участь у повномасштабній війні. Є також ветерани, які служили ще з часів АТО. І кожному з них може знадобитися підтримка під час повернення на попереднє робоче місце або пошуку нової професії.
Одним із ключових напрямів, які я пропонував розвивати, була саме інтеграція ветеранів у трудові колективи. Роботодавці мають розуміти, що людина повертається не з відпустки, а після зовсім іншого життєвого досвіду. Потрібно пояснювати колегам, як правильно взаємодіяти з ветеранами, яких висловлювань краще уникати, що може стати тригером і чому важливо не знецінювати пережитий людиною досвід.
Наприклад, не варто говорити ветерану: "Я тебе туди не відправляв". Багато хто з нас ухвалював рішення добровільно, самостійно одягав форму та йшов захищати країну. Такі слова можуть викликати дуже гостру реакцію. Тому важливо не просто повернути ветерана на робоче місце, а й підготувати до цього середовище, в якому він працюватиме.
- Як ваші пропозиції зрештою перетворилися на конкретну можливість долучитися до роботи Федерації профспілок України?
- Після кількох зустрічей я ще раз зателефонував Сергію Сергійовичу, щоб дізнатися, як просувається робота над моїми пропозиціями. Згодом він запросив мене на зустріч і сказав приблизно так: "У тебе дуже хороші пропозиції. А чи не хотів би ти не просто їх надавати, а безпосередньо працювати над їхньою реалізацією?".
Мені запропонували долучитися до команди Федерації профспілок України. Я погодився, але попросив приблизно тиждень, щоб розібратися з посадовими обов’язками, зрозуміти свої повноваження та оцінити, що саме зможу зробити на цій посаді. Мені дали цей час. Я познайомився з колективом, розібрався в роботі й був дуже тепло прийнятий командою.
- Як змінювалася ваша роль у Федерації та над якими напрямами роботи ви зараз зосереджені?
- Спочатку я очолював один із відділів, а згодом Сергій Сергійович запропонував мені підібрати кандидатури серед ветеранів, які могли б долучитися до цієї роботи. Я знайшов людей, які мають необхідні знання, досвід і розуміння того, як працювати з відповідними напрямами. Після цього мені запропонували передати керівництво відділом іншому ветерану, а самому перейти на посаду радника голови Федерації профспілок України. Так я і став радником Сергія Сергійовича Бизова.
- Що для вас означає ця посада? Які можливості вона відкриває для практичної допомоги ветеранам?
- Для мене це важливий крок, адже тепер я можу не лише говорити про проблеми ветеранів, а й безпосередньо долучатися до пошуку рішень. Федерація профспілок об’єднує представників різних сфер: енергетики, вугільної промисловості, промисловості, науки, освіти та багатьох інших галузей. Це величезна мережа трудових колективів, у яких працюватиме або вже працює чимало ветеранів. І саме через ці колективи можна доносити важливість правильної інтеграції людей після військової служби.
Що б ви хотіли сказати ветеранам, які зараз проходять шлях повернення до цивільного життя та не завжди знають, куди звертатися по допомогу?
- Я хотів би звернутися до ветеранів із простим закликом: не бійтеся просити про допомогу. На жаль, суспільство не завжди розуміє, з якими проблемами стикаються люди після повернення зі служби. Але якщо є проблема, потрібно шукати її вирішення, говорити про неї та звертатися до тих, хто може допомогти.
Так само важливо не боятися висловлювати власні думки та пропонувати ідеї. Наш досвід може бути корисним не лише іншим ветеранам, а й суспільству загалом. Ми маємо пам’ятати, де були, заради чого воювали та заради чого захищали свою країну.
- Яким, на вашу думку, має бути ставлення суспільства до ветеранів, які повертаються до роботи? І яку роль у цьому процесі має відігравати Федерація профспілок України?
- Ми хочемо достукатися до суспільства і показати, що ветеран – це звичайна людина, яка зробила свій крок на захист Батьківщини. Вона хоче повернутися до професії, працювати, розвиватися, бути частиною колективу. Але для цього потрібні не лише її власні зусилля, а й розуміння та підтримка з боку роботодавців, колег і всього суспільства.
Саме тому Федерація профспілок України може відігравати важливу роль у цьому процесі. Профспілки мають можливість працювати безпосередньо з трудовими колективами, допомагати їм готуватися до повернення ветеранів, пояснювати особливості адаптації та створювати умови, у яких людина зможе знову відчути себе потрібною. І це має бути не просто формальне працевлаштування, а повноцінне повернення до життя.