Обвинувачений зайшов до зали суду вже, як винуватий: італійський прокурор став на захист Марківа

КИЇВ. 15 жовтня. УНН. Заступник прокурора міста Генуя Енріко Дзукка, проаналізувавши вирок суду міста Павія у справі українця Віталія Марківа в своїй статті виданню “Altreconomia.it”, вщент розкритикував всі і без того слабкі аргументи сторони звинувачення. Зокрема італійський прокурор зазначив, що вирок в 24 роки позбавлення волі винесений присяжними в рідному місті загинувшого в Слов’янську журналіста Андреа Рокеллі мають ознаки не справедливого суду, а “народного судилища”. Сьогодні в Італії відбувається чергове засідання апеляційного суду у справі українця. УНН переклав для читачів статтю італійського прокурора.

Часто не всім зрозуміло, що в кримінальному процесі слабким суб’єктом є обвинувачений, захищений від позову держави проти нього. Щит, який захищає його, полягає у принципі доказового завдання, що має довести провину обвинуваченого поза будь-яким розумним сумнівом.

Емпатія до жертви не може взяти верх над цим щитом і стояти у центрі уваги судді. Тиск громадськості та прохання жертв про справедливість створюють напруження та вплив на незалежність судді, який проте має керуватися винятково законом, а не пошуком консенсусу.

Дехто називає такі процеси “народними” — вада яких полягає в тому, що обвинувачений входить до зали суду уже як винуватий. Таке враження маємо коли читаємо вирок суду Павії у справі Марківа.

У подібних випадках, коли йдеться про військові дії із залученням армій, на судових процесах, які зазвичай проходять перед спеціальними міжнародними судами, звиклося бачити в першу чергу обвинувачуваних командирів у порядку жорсткої ієрархічної структури, які несуть відповідальність за вчинені дії яку міжнародне кримінальне право кваліфікує як командну відповідальність або відповідальність командирів. Автор наголошує що у справі Марківа надзвичайно важливим є досконале розуміння контексту подій у східній частині України, а також вплив дези і пропаганди! Він пише, що вирок є недосконалим у своїй доказовій базі і вже став предметом зацікавлення відповідних європейських інституцій. Через те апеляції слід зняти усі існуючі суперечності і сумніви і докласти зусиль для отримання соліднішої бази доказів у звинуваченні.

Невідповідності та незрозумілості

На думку автора, суд Павії обрав шлях спрощення, відмовившись розглядати факти в контексті війни. Суд пояснює, що навіть збройні конфлікти регулюються нормами міжнародного гуманітарного права, які вимагають не залучати цивільних осіб. Але у випадку з солдатом Марківим війна до уваги взята не була. На погляд суду це була усвідомлена та навмисна акція, спрямована на вбивство мирного населення. Контекст війни, становище підлеглого у військовій структурі навіть не розглядаються для оцінки ступеня фактичної відповідальності обвинуваченого.

Судді вирішили, що у той момент не було збройного зіткнення між ворожими сторонами, а отже відкинули і можливість гіпотези про т.зв. “побічні наслідки”. Автор звертає увагу на цілковите нехтування і нерозуміння судом контексту подій, парадоксальні умовиводи і плутання факту проголошення незалежності України з подіями на Майдані.

Далі розтлумачує суть і методи сучасної гібридної війни.

“Поточний конфлікт не має чітко визначених фронтів, у нього немає регулярних протиборчих армій, з впізнаваною формою та емблемами, полями боїв, у ньому застосовується будь-яка зброя, технологія, а також пропаганда та інформація...”

Автор звертає увагу на те, що суд вдався до розгляду неперевірених джерел, геть нехтуючи офіційними даними ОБСЄ та інших міжнародних структур. Автор чітко артикулює дефініцію “озброєні банди” стосовно незаконних збройних формувань, які захопили території в Луганській і Донецькій областях (жодних “повстанців” чи “проросійських сил”).
Автор звертає увагу на перекручуванні судом фактів, зафіксованих ОБСЄ. Суд згадує про численні випадки насильства проти журналістів, посилаючись на звіти міжнародних спостерігачів.

Однак, пише Дзукка, звіти цих незалежних спостерігачів, включаючи цитований судом звіт ОБСЄ, насправді говорять про прямо протилежне, а саме про те, що напади на свободу преси фіксувалися якраз у непідконтрольних урядові зонах, захоплених бойовиками, що було частиною вражаючої кампанії загальної дезінформації, яка характеризувала насамперед першу фазу конфлікту.

Таким чином суд несвідомо бере участь у кампанії з дискредитації української сторони.
Суду несподівано вдається зробити обвинуваченого майже ексклюзивним і, отже, вирішальним винуватцем кримінального злочину.
Автор дивується з того, що суд прийняв версію про односторонній вогонь з Карачуна, базуючись на повідомленнях, почерпнутих у пресі.
Такий підхід іде врозріз із єдиною метою кримінального процесу — довести особисту відповідальність обвинуваченого.

Автор послідовно вказує на недостатність доказової бази сторони звинувачення. “У конкретній справі докази того, що того дня Марків був тим, хто бачив і розпізнав цивільних осіб, стріляв та сприяв наступним атакуючим діям, базуються на даних, які мають дуже малу достовірність”.

Прийнята судом реконструкція “присутності” Марківа на Карачуні є гіпотетичною і взята з документальних матеріалів, фільмів та фотографій. Це непоправно слабке місце сторони звинувачення. Якщо мова йде про реконструкцію індивідуальної відповідальності солдата та динаміки дій, аналізу технічних характеристик зброї тощо — зібрані докази виявляються неактуальними. Тому що спочатку необхідно з певністю продемонструвати поза розумним сумнівом, що той солдат робив того дня. Фактично ніщо не доводить, що солдат знаходився там у своєму звичному положенні у вирішальний момент і що він бачив те, що “міг бачити” і “міг зрозуміти”, тобто те, що ті силуети, що знаходилися на відстані більше півтора кілометра, були однозначно цивільними, не маючи зв’язку з озброєними групами.

Якщо доведення невинуватості — справа захисту

Певні фрагменти мотивації свідчать про втрату важливих юридичних посилань. На основі отриманих зображень робиться висновок про місцезнаходження обвинуваченого. Перевірка гіпотез полягає в тому, що “немає зображень, які б показували обвинуваченого в інших місцях”: тому доводити протилежне доводиться стороні захисту. Вказується теж, що елементом на користь обвинуваченого міг би бути порядок несення служби або чергувань, про який кажуть Марків та його командир, але оскільки доказів цього немає, ніхто не повідомив, хто саме чергував у день смерті Роккеллі. Ця прогалина викликає ще один сумнів: чи не є це завданням сторони обвинувачення — довести, що саме обвинувачений виконував обов’язки в той день і в той час, якщо він сам це заперечує? Показання захисту “відрізняються від попередніх висновків і суперечать їм”, а тому є сумнів у кристалічно чіткій реконструкції, запропонованій обвинуваченням".

У досить неприємний спосіб суддя дорікає обвинуваченому в тому, що він не співпрацював для встановлення істини. Марківа заганяють в кут питаннями про фото нацистських в’язнів і символів, знайдених на його пристроях. Що цим хотілося довести і яке це має значення для встановлення обставин справи? Важко зрозуміти актуальність цих питань; хотілося хіба що дискредитувати обвинуваченого і зобразити його як нациста, який охоче вчиняє насильства і негуманні дії над супротивниками.

Не можна заперечувати, що ці елементи породили негативне ставлення до Марківа і сформували засуджуючу суспільну думку про його належність до груп екстремального націоналізму, про що свідчать теж багато статей у пресі Також не можна заперечувати, що опис України як нації в руках екстремістських угруповань є тим самим описом, який нам пропонують з початку конфлікту. Насправді, паранацистські, ксенофобські, гомофобні та расистські субкультури наявні і з того, і з того боку конфлікту, а висвітлення українських офіційних інституцій як виразників цих ідеологій є наслідком пропаганди. Судді не повинні потрапляти в ці пастки.

Одночасно зі створенням негативного небезпечного образу Марківа відбувається осквернення репутації українських державних органів, які ніби відмовляються співпрацювати. Якщо йдеться про співпрацю в слідчій діяльності, що проводиться італійським слідчим органом, навіть Франція, до якої були звернені слідчі запити, не виявила ані більшої ретельності, ані належної уваги (тут можна згадати фотографії уламки куль (осколки), знайдених французькою владою, які не були ними передані). Ми вкотре ігноруємо ситуацію, з якою зіткнулася українська держава, яка воює та труднощі країни, що займається встановленням сотень подібних епізодів вбивств та сенсаційних порушень прав людини, починаючи з жертв поліцейського насильства старого режиму під час повстань Майдану. Країна, установи якої, особливо слідчі та судові, потребували реформ, для впровадження яких потрібен був час і великі зусилля, часто доводилося йти на компромат зі старим режимом. Затримки розслідування смерті журналістів Роккеллі та Міронова повинні розглядатися в цьому контексті і не заслуговують на приблизні судження невідповідних експертів.

Обвинувачений Марків, затиснений між своїми обов’язками та обов’язками держави, не заслужив на таку санкцію, про що зазначив і сам прокурор. Суд призначив покарання набагато вище, ніж вимагалося.

Апеляційний суд повинен вирішити ще багато питань, від яких не так легко відбитися; йому доведеться куди ретельніше проаналізувати реальний контекст фактів, але перш за все йому доведеться повернутися до звичайного аналізу; того, який застосовується до кожного громадянина: базованого на доведенні винуватості.

Демократія процвітає завдяки свободі вираження поглядів, головними носіями якої є журналісти. Демократія теж там, де судді сильні, незалежні і підкоряються тільки законам. Це те, що ми і країни в конфлікті повинні винести з цієї історії. І в журналістиці, і в суддівській справі нам є, як відомо, багато чому повчитися.