"Ми бачимо їх тоді, коли вони не бачать нас": спецназівці розповіли про особливості та складнощі роботи "під блюром"

КИЇВ. 1 червня. УНН. Ми розмовляємо в одному із закладів Харкова. Їх війна — це “робота”, а масштабні операції з усунення ворога і звільнення окупованих територій – звичайна рутина. Їхні обличчя та імена залишаються “під блюром ”. Про особливості роботи спецназу, етапи підготовки, складнощі та досвід бойових дій УНН поговорив з командиром групи “Дельта” - загін спеціального призначення «Омега» Національної Гвардії України.

УНН не називає ПІБ військовослужбовців у рамках конфіденційності

- Де ваш підрозділ зустрів повномасштабне вторгнення?

Наша ділянка відповідальності – Харків, де ми були спочатку. Після того, як відігнали росіян від Києва та Харкова – наша зона відповідальності змістилася. 24 лютого ми зустріли перший бій на Окружній дорозі у Харкові. Тоді заїжджала бронетехніка і там працювали наші товариші на БТР. Було багато моментів, що відіграли значну роль при обороні міста.

прим. У перші дні вторгнення російська армія захопила більшу частину Харківської області. Тоді збройні сили рф підійшли до околиць Харкова, але так і не змогли його взяти. Після цього наступ на місто застопорився, і в травні війська було відведено, але бої на території області продовжувалися. До квітня російська армія захопила ключові транспортні напрямки регіону - Куп'янськ, Ізюм, Балаклію.

У ході контрнаступу ЗСУ (7-11 вересня 2022 року) більшість окупованих територій області було звільнено. За цей час українські військові змогли повернути контроль над більш як 544 населеними пунктами.

Перші дні ми зустріли на Салтівці . Там їх (росіян - ред.) відбили, і там же зупинилися. До міста заходили близько п'яти груп спецназу. Також були розвідники. На школі по вулиці Шевченка була одна з найзнаковіших операцій, бо там ми отримали важливу інформацію. Впевнений, що наприкінці війни це розкриють. Але школа була ключовим пунктом, який не дав усім ДРГ та агентам продовжувати свою роботу у місті. Після цього їхня агентура застигла. Росіяни ставили великі ставки на агентурні мережі, які були сплячими, і були завезені за три місяці, півроку та рік до повномасштабної війни

- Тобто, агентуру до Харкова було завезено задовго до вторгнення?

Так, і це нормальна практика і будь-яка війна між державами так і відбувається.

- На яких напрямках ви воювали після 24 лютого?

Харків, Донецьк, Луганськ. Харківська область теж досі не повністю звільнена. У цьому регіоні за кожне селище йде сильний бій. Важливо розуміти специфіку нашої роботи – це спеціальні локальні завдання. Це не те, що нам дали ділянку оборони 50 км. Ми можемо дозволити собі працювати на тих ділянках, де нам цікаво, окрім тих, де нас просять чи ставлять завдання. Одна з останніх наших поїздок була в Бахмут. Ми там були близько двох місяців.

- Які були найскладніші операції?

Якщо вважати Бахмут загальною операцією, яка тривала 2,5 місяці, то вона запам'яталася (сміється – ред.).

Якщо чесно, я не рахую кількість операцій, тому що їхнє проведення – моя робота. Але окрім Бахмута, одна з тих, що найбільше запам’яталися була в Харківській області у перші місяці вторгнення. Тоді ми зайшли в тил супротивника, приблизно на 10 км углиб. Скажімо так, ми усунули людей, які нам не подобалися (сміється – ред.), і пішли без втрат, хоч потрапили в засідку, але вийшли всі цілі.

Наші завдання полягають не тільки у звільненні населених пунктів. Ми працюємо тихо, малими групами, виконуючи специфічні завдання. Був ще випадок, коли на один із населених пунктів був основний наступ наших. А ми зробили так, щоб супротивник думав, що українці є скрізь. Уявіть, йде основний наступ на один із населених пунктів, а у них десь у фланзі в тилу в сусідньому населеному пункті йде бій. І той, хто відповідає за цю ділянку, повинен вирішити проблему, яка полягала в тому, що ЗСУ тиснуть в одному місці, а тут йому дзвонить взводний, і каже: “У мене тут у н.п., у якому апріорі нікого не має бути, йде бій”. І це створювало їм проблему. Нещодавно, до речі, був рік із виконання цієї операції.

Тобто ми робимо підготовку для деокупації. Насамперед, ми розвідники-диверсанти, які мають зібрати інформацію, яку потрібно проаналізувати та дати результат – де у ворога є слабкі місця. А потім проводиться диверсійна робота.

- Скільки часу може піти на аналіз розвідданих?

Який термін нам ставлять, у такий ми й маємо вкластися. Буває, що потрібно максимально швидко. А буває, коли ми розуміємо, що за три дні розпочнеться масштабна операція. І всі ці дні - "і вдень, і вночі" йде робота. Потім це передається далі. Ми проводимо брифінги, радимося з усіма, хто бере у цьому участь. У країнах НАТО це стандартна практика проводити брифінг перед операцією, де обговорюється повний план дій. Проводиться аналіз усіх можливих позаштатних ситуацій, аж на випадок, якщо щось піде не так.

- Як проходили бої у Бахмуті?

Там були міські бої. Якщо говорити відверто, то дуже мало країн, крім нас, які мали досвід міських боїв. Це складний повноцінний бій, де є багатоповерхові будинки та приватні сектори. І такого досвіду до вторгнення у нашої армії не було. Тому це скоріше навик для всіх нас – для тих, хто планує ці операції, хто займається обороною таких міст. Бахмут, насправді, медійно розкручений, але є й інші населені пункти, де відбувається те саме – Авдіївка, Мар'їнка, якої вже немає. Там, де росіяни що неспроможні пройти – використовують тактику «випаленої землі», тут нічого змінилося. Так само вони працювали і в Сирії.

- У чому складність міських боїв?

У тому, що надто багато кутів та місць, де можна ховатися та оборонятися. Це незручно для того, хто атакує. Росіяни знали, що ми їх постійно бачимо. В один із періодів вони з'ясували, що у нас були проблеми з “очима” вночі, тому що “пташок” -квадрокоптерів у нас не завжди вистачає. Тоді вони перейшли на тактику роботи вночі.

А вдень у них було дуже просто – вони відправляли своїх на смерть хвилями. Я бачив на власні очі, як "Вагнер" (це були основні війська на тих ділянках, де були ми) йдуть "хвилями". Тобто вони відправляють першу "хвилю", яка йде без нічого. Грубо кажучи, зі спорядження були лише лопати. Це зеки, які біжать перші, виявляють наші вогневі точки, і наша сторона реагує. Кому пощастило – добіг кудись, починає копати для наступної “хвилі”. Друга "хвиля" біжить вже напівспоряджена - з автоматом, але без каски. Діють так само – добігають, десь вистрілюють, щоб виявити наші вогневі позиції. Потім біжить третя – більш підготовлена. І вони вже більш прицільно тиснуть по наших вогневих точках, за підтримки важкого озброєння та техніки. І за день таких "хвиль" могло бути від трьох до десяти . Бувало таке, що вони днями пробивали оборону, кидали "хвилі" своїх бійців, виявляли наші точки, аналізували, що іноді спричиняло втрати наших позицій.

- Говорячи про “сірі зони” – чи багато їх було у Бахмуті?

"Сірих" зон не було. Був "будинок-будинок". Наша позиція у забудові, і через 5 метрів їхня позиція. Відстань між нами була в одну кімнату. Тобто це відбувалося у звичайному житловому кварталі, де стоять звичайні будинки – город через город. І тиші там нема. Тиша буває, коли їм трохи "дали по зубах" - вони відійшли, і у них перерва, поки вони там підготують зеків, і почнуть все по новій. Важливо розуміти масштаби їх “м'ясозакидання”. Тому що на одній ділянці фронту, розміром 100 метрів, вони могли за один бій втратити близько 15 осіб. І ось так відбувалося на кожній такій ділянці.

- А чи були у вас втрати? Чи правда, що з українського боку їх дуже багато?

У порівнянні з росіянами їх не так багато. У нашому підрозділі за час операції у Бахмуті не було жодного загиблого. Ми вийшли звідти у повному складі, і це було дуже вдале відрядження – ми показали результат і всі вийшли живими.

Про особливості роботи підрозділу спеціального призначення, складнощі та планування операцій

- Що найскладніше у роботі спецназу?

Будь-яка робота складна по-своєму. Починаючи від підготовки до операції і закінчуючи виходом. Нема такого, що все легко.

- Скільки може тривати підготовка до операції?

Буває таке, що часу немає, і планування відбувається дорогою на завдання. У перші дні (повномасштабного вторгнення – ред.) ми могли виїхати, попрацювати, повернутися і через 2 години виїхати на інше завдання. Завдання нам ставили сили оборони Харкова. Усі військові частини між собою взаємодіють – це наш підрозділ, КОРД, Альфа та інші. Під час війни у нас одне керівництво – армія та військові адміністрації.

- Тобто ви можете отримати завдання вже в дорозі, і на шляху планувати її виконання?

Так. Візьмемо приклад Салтівку в перші дні. Нам тоді сказали, що вони (росіяни – ред.) вже стоять там. Ми виїжджали, і під час подій розбиралися – скільки їх, де вони саме, тощо. У перші дні було складно, бо їх було дуже багато. Вони були навколо Харкова, і дехто намагався прорватися до міста, деяким це вдалося. Їх тільки помітили на Салтівці, а вони вже Пушкінською їдуть. Тоді було складно, бо ситуація мінялася швидко. Потім зміна ситуації стала більш стабільною. Перший тиждень був активним, коли вони намагалися прорватися до міста. Коли ми їм "дали в ніс" і відсунули, вони почали гальмувати. Їхні невдачі дали нам час та можливість аналізувати, що відбувається, і тоді ми почали працювати.

- Усі, хто бажає потрапити до вашого спецпідрозділу, проходять спеціальну підготовку. Які етапи вона включає, і чи вдається всім охочим її пройти?

По-перше, щоб до нас потрапити, треба вже бути військовим. Ні для кого не є секретом, що всі штати розширюються. Під час війни є такий момент, що у будь-якому підрозділі є мобілізаційний резерв. Припустимо, у батальйоні може додатись ще одна рота. Те саме і в будь-якому підрозділі. Загалом, можна взяти та навчити. У нас, наприклад, є мобілізовані люди-будівельники, які швидко в перші дні (повномасштабної війни – ред. ) пройшли підготовку з ударних БПЛА. І хоча цивільним складно зрозуміти таку військову кухню, проте на їхньому рахунку багато техніки і живої сили противника. У Бахмуті вони за допомогою двох квадрокоптерів зупиняли наступ. Тому завжди є винятки.

З основного: треба здати нормативи ЗФП (загальної фізичної підготовки – ред.), і пройти співбесіди з командиром тієї групи, до якої йде боєць. Якщо він не дурень, але чогось не знає – це не проблема. Якщо він здає на досить високому рівні ЗФП, то всьому іншому можна навчити.

- Скільки часу займає навчання одного фахівця?

По-перше, важливо розуміти, про яку спеціальність йдеться, і що це за підрозділ. Якщо боєць досить тямущий і не дурний – його можна навчити всім необхідним навичкам, максимум, за три місяці. Він знатиме практику та теорію. Але щоб стати спецназівцем, цього дуже мало. Я вважаю, що за три місяці ти можеш навчитися всього необхідного, але тактичного мислення, розуміння своєї ролі в робочому осередку – на це потрібні роки. Абсолютно будь-який підрозділ спеціального призначення практикується та виконує спеціальні завдання. Але щоб цього досягти та виконувати завдання успішно – необхідна командна робота, щоб кожен знав свою роль, і у будь-якій критичній ситуації розумів, як діяти. І у бійця немає лише однієї ролі. Вона змінюється щохвилини бою.

- Скільки людей у вашій групі?

По-різному буває. У групі може бути 15, 20, 30 осіб. Це залежить від завдання, на яке ми набираємо певних фахівців. Немає точного числа. Є фундаментальна кількість людей, які не змінюються, і не повинно. Цей склад я не можу називати з метою безпеки. Але в цьому контексті наголошу, що важливо розуміти відмінність спецназівця від інших бійців. Він має вміти виконувати досить широкий спектр действий. Крім того, що він має майстерно володіти своєю зброєю, він також повинен знати на всі 100% тактичну медицину. Це один із найважливіших моментів у роботі. Ми можемо дозволити собі надавати ту медичну допомогу, яку зазвичай мають право надавати лише лікарі. І так у всьому. Підготовка спецназівця включає не тільки медицину і стрільбу, а й розвідувально-диверсійну підготовку, тактико-спеціальну, інженерну, висотну, парашутно-десантну. Це щоденна підготовка. Тобто, ти маєш уміти все – крім того, що маєш знати все про свою зброю, про тактику твоєї команди – ти ще маєш аналізувати поведінку ворога, та його звички. За наші два місяці в Бахмуті противник поміняв тактику, і треба було підлаштовуватись і бачити це все.

- Ви аналізуєте тактику дій супротивника після кожного бою?

Після будь-якого завдання завжди триває аналіз. Як командир, ти маєш це робити, якщо ти хочеш бути ефективним. Щодня потрібно вдосконалюватись. Хоч як крути, у війні хоч усі завдання й різні, але в них є щось однакове.

- Яка вікова категорія військових у вашому підрозділі?

Усі молоді хлопці. Є досвідчені чоловіки. Але в середньому – 30 років.

- Повертаючись до проведення операцій. У вас бували провали та помилки?

Провалів як таких не було. Були помилки, але це нормально. У кожній операції є помилки, просто вони бувають великі і є незначні. Ми мали операції, в яких ми брали участь, тобто працювали спільно з кимось ще. І там були плачевні наслідки, але не через наші помилки. Здебільшого ми завжди викручувалися і виконували всі завдання. Неправильно ухвалених рішень не було. Гірше, якщо є бездіяльність, чого ми собі не дозволяли. Рішення у критичних ситуаціях приймалося завжди швидко.

- Говорячи про стандарти НАТО та досвід ведення війни українською армією, чому ми можемо повчитися у країн НАТО?

Основне – це логістика. Вона в них досить високому рівні. У перші дні війни це було проблемою. Та логістика, яка є в НАТО, нам поступово вдалось її впровадити, що дуже допомогло нам у цій війні.

- З якими проблемами військові зіткнулися з початком повномасштабного вторгнення? Що ви спостерігали особисто?

Була проблема у взаємодії між військами. Але вдалося досить швидко поновити зв'язок, налаштувати роботу. Крім цього, у нас немає свого виробництва в тих масштабах, яких ми потребуємо. В іншому ми багато чого навчилися. Із 2014 року ми не сиділи на місці. І з урахуванням того, що вони (росіяни – ред.) називають себе “наддержавою” та “другою армією світу”, то їм має бути соромно.

- Ви стикалися з ворогом у прямому контактному бою чи очі в очі?

Як правило, ми їх бачимо тоді, коли вони не бачать нас. Були прямі контактні бої. Це досить нудно (сміється – ред.). У цьому немає складного і страшного, оскільки всі розуміють ризики. І якби ми постійно реагували на ризики, то зараз би не сиділи тут, а лежали в іншому місці.

- Наскільки складно координувати групу та брати командування на себе?

Все приходить із досвідом. Залежить від того, хто навчає тебе. У мене був добрий командир, і я в нього багато чого навчився, за що я йому вдячний. Я не бачу складнощів у самому процесі координації. Складно буває лише на момент відповідальності.

- Останні місяці на всіх майданчиках активно обговорюється наш контрнаступ. Найвище керівництво запевнило, що підготовку практично завершено. Що думають військові із цього приводу?

Нічого нового тут не скажу. Це не буде лише на одному напрямку. Одне буде створювати ґрунт для наступного. Можна згадати, як говорили про деокупацію півдня, але зрештою, у той період звільнили Харків. У нас досить тямуще вище військове керівництво. Ми бачимо результат на Харківському та Херсонському напрямках, тож залишається спостерігати.

- Як вам вдається поєднувати особисте життя/сім'ю та війну?

Те, чим ми займаємось, – це не для більшості. По-перше, сюди не беруть звичайних хлопців із вулиці. Ти вже маєш володіти базовими навичками, і твій морально-психологічний стан має бути на певному рівні і заточений під певну роботу. Ті, хто не витримує цієї роботи і морально їм не підходить – не залишаються тут. Якщо ти не вмієш залишати роботу на роботі, то так можна і до лікарні потрапити.

- Як ви справляєтеся з таким стресом?

У моїй практиці за цю війну в підрозділі була людина, яка не витримала, але це нормально. У звичайних військах таких сотні, що не витримують. І це нормально, не кожна людина готова до цього, і працювати в таких умовах. Бачите, я навіть говорю “працювати”, бо для нас це, переважно, робота. Щодня до повномасштабної війни ми тренувалися на випадок, якщо настане час застосувати ці навички. Нині цей час настав.

- Як ваші сім'ї реагують на вашу роботу?

По-перше, не всі сім'ї знають, чим ми займаємося. Вони можуть десь здогадуватися, але чим більше вони знатимуть, тим більше нервуватимуться.

- Чи були ситуації, коли ви знаходилися за крок від смерті?

Було багато таких випадків. За один вихід у Бахмуті, а таких були десятки – можна було тричі сказати, що дивом залишилися живими. Є чуття, яке розвивається з досвідом. А в когось і вроджене.