ukenru
ya-ne-vmiyu-voyuvati-ale-vmiyu-likuvati-lyudey-pro-samoviddanist-nevtomnist-ta-samopozhertvu-likariv

"Я не вмію воювати, але вмію лікувати людей": про самовідданість, невтомність та самопожертву лікарів

 • 1086416 переглядiв

КИЇВ. 17 червня. УНН. Медики, вони, як і багато українців, 24 лютого прокинулися від вибухів. Почалося повномасштабне військове вторгнення рф. Та власний страх і біль для них другорядні, адже завдання медиків завжди і всюди - лікувати, рятувати життя. УНН побував у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О.Шалімова у Києві, куди привозили та продовжують привозити пацієнтів з важкими пораненнями.

«Може, десь і лунають вибухи, але ми в операційний – зайняті пацієнтом», - каже лікар-хірург Інституту ім. О.Шалімова Георгій Савенко.

«У тебе є пацієнт, і він має піти звідси своїми ногами, здоровий», - продовжує завідувач відділення інтенсивної терапії Інституту ім. О.Шалімова Роман Зацаринний.

В Інституті розповідають, що з початком вторгнення рф деякі медичні працівники йшли на роботу пішки, бо розуміли – вони потрібні пацієнтам.

«Про це зараз дуже важко говорити… тут знаходилися дівчата, у яких є діти і які були в Бучі, у Гостомелі, і які вже не могли звідти виїхати. Це був кошмар: їм треба працювати, і вони думають, що там, а там ведуться бойові дії. Але вони зробили вибір – вони залишились тут (…) У нас тут була велика сім’я: і діти були, і собаки в підвалі жили, і коти…» - розповідає про самовідданість персоналу Зацаринний.

Персонал Інституту після 24 лютого поселився у закладі. Задля безпеки вони разом з пацієнтами жили у коридорах – між рятівними стінами. Деякі працівники іноді могли відвідувати свої родини. Але далеко не всі, адже у багатьох співробітників родини залишилися там, де велися активні бойові дії, тривала окупація… Попри втому та біль вони працювали. Лікарі та весь персонал були з пацієнтами цілодобово. Кажуть, що здружилися, стали рідними.

А ще медики постійно вчилися, адже бойові травми потребують особливого підходу.

«Треба віддати належне нашим співробітникам, адже ми ділилися та розповсюджували інформацію, читали, дивилися відео – тобто готувалися для того, аби якнайкраще надавати допомогу за тих патологій, з якими ми раніше не стикалися», - розповідає лікар-хірург Георгій Савенко.

Увесь персонал Інституту, включаючи керівництво, наукових співробітників, лікарів, молодший медичний персонал - усі були на своїх місцях та всі брали участь у порятунку життів поранених. Інститут став фортецею та домівкою для співробітників та пацієнтів.

Серед врятованих - Влад та його дядько Юрій, які були в територіальній обороні Ірпеня. Влад втратив батька, який помер від поранень у нього на руках. Його життя теж мало не обірвалося, та Юрій прикрив собою племінника – сина свого брата Ігоря, що героїчно загинув, захищаючи Ірпінь.

Мати Влада, Алла, розповідає, що востаннє бачилася з чоловіком, коли з молодшим сином змогла евакуюватися з Ірпеня. Вони домовилися зідзвонюватися… та побачитися з чоловіком їй вже не судилося. Загинув Ігор 21 березня на очах у старшого сина.

«Мені зателефонували і сказали, що Ігоря немає, а Влад і Юра вкрай тяжкі і перебувають у реанімації… Далі я не пам’ятаю…» - розповідає жінка.

Лікар Роман Виноградов каже, що чоловіки ледве не загинули.

«Якщо взяти Влада, то він отримав кульове поранення тоді, коли він вже був поранений осколками», - каже лікар.

Щодо його дядька, то той, прикриваючи юнака, отримав поранення у спину.

Героїв привезли до Інституту швидкою. Перед цим в іншому лікувальному закладі їм провели екстрене оперативне втручання, та чоловіки все ще перебували у тяжкому стані і були поміщені в реанімацію. Юрію, як розповів його лікуючий лікар Георгій Савенко, вже в Інституті провели операцію з усунення розриву легень.

Наразі обоє чоловіків стабільно йдуть на одужання.

«У нас всі живі-здорові залишилися. Ми без втрат. Я не вмію воювати, але я вмію лікувати людей», - каже завідувач інтенсивної терапії Зацаринний.

Мабуть, досягти цього було б не можливо без особливого ставлення до пацієнтів. Алла із захопленням і вдячністю розповідає про ставлення персоналу до неї та її рідних.

«Нас дуже гарно тут зустріли, підтримували. Мені здається, що я ніколи не відчувала такої підтримки… Найкращий персонал у реанімації. Я дуже вдячна директору Інституту Шалімова (Олександр Усенко – ред.). Де б він мене не побачив, він постійно підходив і запитував «як?»… Перший раз він мене провів до реанімації. Він кудись біг, поспішав, але глянув на мене і повернувся, провів мене до реанімації. У мого сина найкращий лікар в світі – Виноградов Роман Ігорович. Я вам не можу навіть передати його ставлення до сина… Каже, що коли буде день народження, він обов’язково покличе свого лікаря. Він про це мріє. Я думаю, що ми всіх запросимо... Мені тут настільки комфортно і добре, що я не хочу звідси йти. Я не знаю, як жити там – за межами цієї лікарні…» - розповідає Алла.

У стінах лікарні вона приміряла на себе новий для неї статус.

«Працівники реанімації купили каву, принесли і сказали, що це кава для мами захисника. У такому статусі я ніколи не перебувала… Дівчинка підбігла і сказала: «Я можу обійняти маму захисника? Я ніколи цього не робила»…. Я дуже дякую, що мій син та брат мого чоловіка можуть жити», - каже жінка.

«Цей Інститут має дуже велику традицію – ставлення до пацієнтів тут завжди таке, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Олександр Юрійович (Усенко – ред.), директор нашого Інституту, завжди говорить, що ти спочатку сам ляж на це ліжко, а потім клади пацієнта туди, а якщо тобі там буде незручно, то пацієнт там лежати не має. Ми намагаємося створити максимальний комфорт. Ми по-іншому не вміємо працювати. Якщо тобі не допоможуть в Інституті Шалімова – тобі не допоможуть ніде», - розповів Зацаринний.

І пацієнтів, і працівників закладу єднає ще одне – усі вони хочуть миру та вірять в нашу Перемогу.

Українські Національні Новини

Суспільство