Резніков про очільника міноборони рф: я подарую йому бавовну

КИЇВ. 17 січня. УНН. Наше спілкування з міністром оборони Олексієм Резніковим відбулося практично одразу після оголошення польською стороною інформації про передачу Україні танків Leopard, які стали своєрідним каменем спотикання в отриманні міжнародної допомоги від країн-партнерів. Тому спілкування відбувалося на доволі оптимістичній ноті.

УНН розпитав міністра чого ще очікувати від друзів України найближчим часом, над якими напрацюваннями працює вітчизняний ВПК та навіть задали йому декілька несподіваних, особистих запитань.

- Пане міністре, яким було ваше 24 лютого?

24 було, напевно, таким, як і у всіх. Почалося воно досить рано з телефонного дзвінка генерала Валерія Залужного – нашого Головнокомандуючого, на початку п'ятої. Він сказав дуже коротко: вони таки розпочали вторгнення. Я сказав, дякую, буду за 20 хвилин. Поцілував дружину, сказав, що таки вони напали і поїхав, додавши, що ввечері ми зконтактуємо.

Далі вже цей робочий день перетворився, напевно, на декілька тижнів, які були наче одна доба. Відчуття, чи то день, чи то ніч практично не було. Постійно доводилось щось робити.

- Який серед усіх днів після повномасштабного вторгнення, був найважчим для вас конкретно?

Напевно, що для мене це був день, коли була наша спроба знайти рішення, хоча б заради гуманітарних коридорів, вирішити можливість евакуації цивільного населення з Волновахи, з Маріуполя, з-під Харкова і так далі. Тоді було прийнято рішення, що ми повинні їхати на перемовини з представниками ворожої країни на території білорусі - теж сильно недружньої нам. Була сформована делегація. Я теж мав бути в цій делегації, тому що питання пов'язане з евакуаційними коридорами, гуманітарними коридорами в той момент теж було в нашій відповідальності. Потім моя колега Ірина Верещук тим займалася вже реалізовуючи цю історію. Це був такий момент виклику внутрішнього для мене, тому що я два роки провів у перемовинах з росіянами, будучи членом української делегації в мінському процесі і допомагаючи в процесі Андрію Єрмаку і Президенту на рівні, коли ми готували зустрічі, а Андрій Єрмак вів нормандський формат від Офісу президента. То я знав, що таке перемовини з росіянами. Я знав, що їм вірити не можна. Важко вести перемовини з людьми, які насправді на це не налаштовані. Але це треба все одно робити, щоб хоч один шанс залишити для порятунку життя людей. І що нам частково вдалося, адже гуманітарні коридори неідеально, але працювали. Багато людей вдалося евакуювати. Але це було важко морально, психологічно.

- До речі, про цю зустріч у білорусі. Всі пам'ятають, як ви зайшли разом з представниками української делегації. І ви потискали руки представникам з іншої сторони, і це обурило дуже багатьох українців. Поясніть, навіщо це було зроблено і що ви відчували в цей момент?

Якщо в тебе стоїть задача привезти результат з цих перемовин і ти вже погодився їхати на ці перемовини, то ти тоді працюєш, і ти не маєш права демонструвати своє ставлення до них шляхом демонстративної зневаги.

Я наприклад, тиснув руку послу росії в білорусі борису гризлову, з якими перед тим спілкувалися два роки в трьохсторонній контактній групі по мінському процесу. Він представник і я представник. Ти представляєш країну, і твоя задача привести максимальний результат. Максимальний результат — це було відкриття гуманітарних коридорів і забезпечення евакуації, забезпечити платформу для подальшого обміну і так далі, і так далі. Я міг зайти і плюнути. І щоб воно дало? Нічого не дало б. Точно не дало б жодного позитивного результату. Якщо ти не можеш працювати, тоді не їдь і не бери участь.

Тому, знаєте, є більш високі цінності, ніж засудження когось там збоку – «а я б йому руки не потиснув», «а я би ще щось там не зробив».

Тому, якщо це єдина причина мене засуджувати, я це переживу.

- Найважче рішення, яке вам довелося прийняти за час цієї війни?

Напевно не дам відповіді. Всі рішення складні, всі важливі. Але я рішення приймаю легко. Я не знаю, чи це моя якась особиста історія, чи можливо так в нас з командою налаштовано, що у нас всі рішення готуються: ми продумуємо, говоримо, дискутуємо, і я приймаю тільки вже остаточне рішення, поставивши свій підпис під наказом, інструкцією директивою. Тому – ні, всі важливі рішення, а проблемних немає.

- 25 січня, тоді ви на брифінгу заспокоювали усю пресу, усіх українців в тому, що нас «розводять», тобто ніяких передумов очікувати напад на той день не було. Чи знали ви, що повномасштабне вторгнення буде і що ви відчували в той момент, коли заспокоювали усіх українців?

На підставі даних і фактажу, які давала нам розвідка і партнери, наш Генеральний штаб робив оцінку і давав свій прогноз, і пояснення. І відповідно, це доповідалося на Раді Національної безпеки і оборони, це доповідалося Президенту України, всім нам. Головна теза, яка звучала як висновок, на базі всіх даних, що станом на цей момент ударного угруповання росіянами не сформовано. Це не означало, що немає ризику, і ми про це казали — що ризик є, але цей ризик був абсолютно рівний тому ризику, який був напередодні, тобто за півроку до — весною на Великодні свята. Тоді так само було угрупування, за кількістю навіть більше з кримського напрямку, зі східного напрямку. Теоретично вони тоді могли здійснити цей напад і, можливо, вони і планували його, але щось змінилося в їхніх намірах або якийсь чинник спрацював. Можливо, це телефонні розмови з президентом Байденом, тільки новообраним. Можливо, зустріч в Женеві, багатогодинна персональна, яка сталася в результаті цієї телефонної розмови. Все може бути.

Але що цікаво, що одні дані розвідок наших партнерів давали, що от все неминучий напад, а другі європейські розвідки країн-партнерів казали, що ми цього не бачимо. Але головною причиною, чому ми критично сприймали всі застереження, було те, що кожен раз коли Президент України Зеленський, коли міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, керівник Офісу Андрій Єрмак, я як міністр в своїх комунікаціях, ми завжди питали на своїх рівнях наших партнерів, якщо напад неминучий, то чи ви плануєте вводити жорсткі санкції проти росіян, щоб їх обмежити і застерегти, сказати, що ваша відповідь буде жорсткою? Так, ми це зробимо і їм буде погано. Тоді якщо ви вважаєте, що напад неминучий завтра, будь ласка, вводьте режим санкцій сьогодні і зброю нам теж дайте сьогодні, а не завтра. У відповідь ми чули – «ні, ви розумієте, ми ж введемо ті санкції і зброю дамо, тільки коли вони нападуть». Ми кажемо: так чекайте, ви ж самі нам кажете нападуть завтра, то дайте сьогодні, якщо воно вже неминуче, і давайте спробуємо в такий спосіб зупинити… В цьому якраз і був наш головний сумнів. Якщо ви не хочете вводити санкції, ви не хочете з ними посваритися, не хочете черговий рівень ескалації.... А для нас це звучало так: «Don't provoke russians» - не провокуйте росіян. Воно звучить з 2008 року, коли нас як країну не взяли до складу НАТО, і Грузію, до речі, теж. Хоча була така можливість і був настрій. Але тоді лідерка Німеччина особливо стала проти цього і нас не взяли, щоб не провокувати росіян. Що після того відбулося? Захоплення частково Грузії 2008 року, потім всякі отруєння в Солсбері, теракти в Чехії, в Болгарії і так далі, і в 2014 році окупація Криму, частково Донеччини та Луганщини. А що далі? Як світ відреагував? Де ті жорсткі санкції? Тому ми кажемо, друзі, так де правда? Ви з нами чи ні? Нас штовхали за стіл перемовин – черговий мінськ-3 нам готували. Тому була позиція – ми будемо битися. Якщо ви готові нас підтримати, то давайте тоді разом працювати. Тому ця історія була неоднозначною. Ми ж аналізували все в деталях.

Але допустити нашу внутрішню ескалацію паніки – це було б якраз на погіршення ситуації в країні. Мало того, оскільки ми не довіряли нікому, в першу чергу росіянам, на рівні військовому ми не розслаблялися, і як наслідок, ми це проговорювали на рівні Генерального штабу, було організовано всі відповідні переміщення наших військ. Ми робили навчання військові на полігонах і на різних місцях, і так далі, і так далі. І коли росіяни атакували, і наносили ураження по пунктах постійної дислокації наших підрозділів, то вони ж ніде нікого не знищили. Чому? А нас там не було. А це означає, що ми насправді готувалися, просто про це не можна було розповідати суспільству. Це і є от ця карма, коли ти знаходишся на таких складних посадах. Є речі, які ти маєш робити, і ти їх робиш, але ти про це не можеш звітувати для того, щоб ворог про це не дізнався. Тому і треба було публічно пояснювати, заспокоювати.

Тому все у нас було зроблено, наскільки можливо було з тим озброєнням, яке в нас було. Ми були підготовлені і продовжили цю підготовку. Але росіяни пішли в цей напад, так і не утворивши ударних угруповань. Тобто їх тактичне рішення принесло їм короткочасний позитивний результат, що вони захопили дуже багато територій і дійшли навіть до столиці - в напівоточення взяли. Але стратегічно вони програли. Тому от якраз непідготовлені війська програли нам, бо ми різали їх логістичні ланцюжки, нищили їх колони. У результаті відбулися перші тоді перемоги в цій відкритій фазі війни – це викидання їх з Київщини, Сумщини і Чернігівщини. Потім успіхи на морі, це крейсер «москва», це острів Зміїний, далі, Харківщина, далі Херсонщина і далі буде.

- Ми знаємо, що було після першого Рамштайну. Розкажіть нам, будь ласка, про настрої ваших колег міністрів під час цієї першої зустрічі.

Рамштайн вже відбувся, якщо не помиляюсь в травні місяці, тобто минуло вже декілька місяців і до того, в мене відбулася не одна дуже важлива зустріч на двосторонніх основах з Держсекретарем США з питань оборони Ллойдом Остіном, а також з міністром оборони Великої Британії Беном Воллесом, колегами з країн Балтії - Литви, Латвії і Естонії та Польщі. Це ті країни, які потужно відреагували одразу, незалежно від розмірів їх бюджетів, розмірів і кількості населення, і так далі. Це потужний блок, який зразу підставив нам своє плече. Тому я дуже ціную всіх. За ними зразу пішли наступні європейські країни і далі вже не тільки європейські, плюс Канада. І ми готували Рамштайн. Я не знав, що це буде саме Рамштайн, але перемовини пояснення наших потреб, наших задач, а саме головне – наочна демонстрація, що українці будуть чинити спротив до Перемоги чого б це не вартувало, що ми не впали за 72 години, як хтось мріяв і планував з точки зору столиці, за декілька тижнів не впала вся країна. І не буде ніякої партизанської війни. Про що думали і їх експерти (країн-партнерів – ред.), аналітики пророкували. Тому нам спочатку і давали тільки короткої дії засоби ураження протитанкові – ПЗРК і ПТРК - це ж по суті для партизанської війни. А от коли побачили, що ми спроможні чинити спротив і наносимо ураження ефективно, і не розвалився сектор безпеки і оборони, сили спротиву працюють і працює вся Україна від волонтера, лікаря, поштаря, залізничника, провідника потягу і так далі, тобто всі, включаючи військовослужбовців ЗСУ, прикордонників, нацгвардійців, СБУ, Головне управління розвідки, Служба зовнішньої розвідки, ДСНС… Тоді в нас повірили. Плюс позиція Президента Зеленського – «мені не потрібне таксі, мені потрібна зброя». Всі думали, що він втече, переїде разом з урядом, і тоді десь у вигнанні будемо підтримувати але...

- Мене цікавить настрій міністрів, по яких було видно, що «давайте ми з вами зустрінемося, але ні на що не розраховуйте»…

Такого ніколи не було. Зі мною зустрічались тільки тоді, коли вони знали, що вони готові допомогти. Ті, хто не знали і не готові були допомогти, то вони не зустрічалися, вони не комунікували. Інше питання, що погоджуючись на комунікації, іноді чесно казали, що дивись, я можу тільки гуманітарний блок закрити, тому що політично я поки що не зможу отримати підтримку парламенту давати тобі зброю, у нас є обмеження. Подивіться на країни - Ізраїль, Болгарія, Швейцарія, Австрія – це країни, які зброю нам напряму давати не можуть з різних законних обставин або політичних. А є країни, які зразу сказали, ми готові допомагати зброєю, безкомпромісно. Я ще раз повторюся, Польща, країни Балтії - Литва, Латвія і Естонія,, Британія, Сполучені штати, Канада, а потім вже решта. Це була еволюція.

Рамштайн - це була демонстрація, що лідерство взяли Сполучені штати. Вони чітко сказали дивіться, ми даємо їм артилерію 155 калібру, і ми вас всіх закликаємо — робіть те ж саме. І коли Сполучені штати показали цей сигнал, тоді відкрилися в нас з вами вікна можливостей по інших системах.

- У нас 20 січня буде черговий Рамштайн. Чого очікувати? Що будемо просити?

Знаєте, тут цікавий момент. Певні новини, які ви вже чуєте останній місяць, про які нам з вами і мріяти не доводилось ще 2 – 3 місяці тому, на кшталт АMX-10 – легкі танки від французів, Bradley від американців, Marder від німців, ще один NASAMS від Канади… так має бути… Але це кропітка робота – рік комунікацій, діалогів, дипломатії всіх верст: від першої особи до працівників департаментів, наших послів, військових аташе і так далі. Я ще деякі цікавинки таки знаю та не можу зараз їх, на жаль, розкрити, це має прозвучати від тих, хто це буде робити, але будуть новини ще хороші. І я сам, чесно скажу, був переконаний, що всі ці новини я почую саме на Рамштайні, але кожна країна прийняла рішення раніше це оголосити на рівні президентів або прем'єр-міністрів. Тому я думаю, що щось додатково ми почуємо.

Але головне інше, от ті нові моделі систем, які вже зголосилися давати нам партнери, це означає заклик до інших країн-учасників цього клубу Рамштайн, які мають аналогічні моделі, що тепер ви теж сміливо можете їх давати Україні. Дивіться свої запаси, ми вам даємо згоду, дозвіл, ліцензію, залежно від того, хто виробник... Якщо в тебе є теж Bradley, то ти теж можеш дати, кажуть США, бо я Bradley даю. NASAMS, ракети до них – все, рішення є, американці нам їх дали, Канада в наших інтересах систему теж замовила і нам її передасть. Ті, хто мають інші NASAMS, якщо не можуть віддати свій, зняти з озброєння, можуть поділитися ракетами. І тому я думаю, що буде розмова якраз ще додатково про те, що ми можемо отримати щодо посилення нашого ППО, а друге — це броньовані наші «кулаки». І відповідно, забезпечення нашої системи стійкості, яка дозволить не тільки тримати фронт, який сьогодні є, а продовжувати нарощувати можливості для чергових контрнаступальних операцій, мета яких — повне звільнення наших з вами тимчасово окупованих територій до стану 1991 року. Я завжди це підкреслюю для іноземців, щоб вони зрозуміли, що Крим, Луганськ і Донецьк – включно.

- Це хороші новини, але деякі трохи розчаровують. Ось на днях міністерка оборони Іспанії заявила, що Швейцарія накладає вето на передачу Україні певних військових компонентів допомоги.

Я згадував цю країну (Швейцарію – ред.), вони за своїм конституційним законом нейтральна країна, і вони відмовляються у будь-який спосіб брати участь у постачанні нам зброї або надавати дозвіл, якщо ця зброя від них у користуванні в когось. І це, скажу так, задачі юридичного характеру. Хоча мене дивувало завжди, якщо ти нейтральна країна, то навіщо ти маєш у себе таке велике виробництво озброєння якісного і продаєш в інші країни? Навіщо? Як ти нейтралітет тримаєш, якщо ти його продаєш в інші країни, заробляючи на цьому гроші, то що це за позиція про нейтралітет? Сьогодні от потерпає одна країна, на яку напав агресор без жодних на те юридичних підстав. І що, ми не маємо права по конвенції на самозахист? Маємо право. Ми хочемо купити в тебеабо країна-партнер хоче нам передати, то ти яким боком тут, що нам заважаєш? Оце політика, з якою я теж не погоджусь, але ми шукаємо рішення. Тому ще раз повторюю, на жаль, проросійська коаліція теж існує, вона є активна і є пасивна, є така, як Іран, який дає їм дрони, а от є країни, які відмовляються нам надавати підтримку, які роблять вигляд нейтралітету. Я їм завжди кажу, таку річ – «дивіться, якщо вони навчаться застосовувати іранські дрони – засоби тероризму, разом дві країни, то завтра на вашому улюбленому матчі по футболу чи бейсболу може прилетіти іранський дрон, і ви не будете захищені, бо ви не знаєте, як з ними опановуватись. А ми вам пропонуємо: давайте сюди вашу технологію, вашу зброю, електроніку, ми тут їх будемо нищити і ви побачите, як воно працює – ідеально чи ні. Його треба, можливо, доопрацювати. І для вас, і для нас це буде вигідна історія. Win-Win. Ви маєте бути в цьому зацікавлені».

- До речі, про прильоти дронів ось нещодавно речниця ОК «Південь» Наталія Гуменюк, попередила про те, що невдовзі варто очікувати нової масштабної атаки ракетно-дронової із боку росії. Що можете сказати з цього?

Це скоріше просто нагадування, ніж інформація. Ми з вами знаходимось в стані відкритої повномасштабної війни. Прильот дрону або ракети може бути кожного дня і кожної хвилини. Просто є нюанс, що після великої масованої атаки декілька днів її може не бути тільки з тої причини, що вони накопичують теж ресурс, роблять розвідку, потім дорозвідку, встановлюють цілі, поки планують нанести ураження. Це єдина відмінність. Оскільки вони давно, в нашому з вами розумінні, не наносили цього ураження (інтерв’ю записане до масованої ракетної атаки 14 січня – ред.), то це абсолютно логічно, що вони вже могли накопичити. Плюс, ми ж спостерігаємо об'єктивні дані: вийшли кораблі в море, в морі ракетні носії – окей; поставка нова дронів - зрозуміло, підняли «ТУшки» свої з ракетами – зрозуміло. От вам і всі фактори, що це (масована атака – ред.) може бути. Але шановні друзі, слухайте уважно сигнали повітряної тривоги, усі попередження, не зволікайте. Ви знаєте, що робити. Бережіть себе, своїх дітей, своїх друзів, близьких. ППО знає свою роботу. А наша (міністерства - ред.) задача везти більше ракет, більше систем ураження і так далі.

- Я думаю, що вже більшість провідних країн світу або й всі вірять в Перемогу України, впевнені в цьому, але все ж таки побутує думка, її озвучив Олексій Данілов, що є деякі країни які бажають так званого корейського варіанту продовження війни, що це за країни, окрім росії?

Дивіться, я би не брався зараз називати країни, щоб раптом когось не зачепити, тому що цей світ з коаліції він теж нестійкий.

Формат Рамштайну сьогодні нараховує більше 50 країн, а починався він тільки з країн НАТО і декількох іще, зокрема, Швеції та Фінляндії, які теж майбутні вже країни-партнери альянсу НАТО. І він поступово зростає, тому що коаліція антикремлівська росте, а це означає, що зменшується і коаліція прокремлівська. Тому це питання дипломатії, стосунків, переконань, тому я би зараз не називав нікого, щоб не ображати. Я кажу, я назвав країни, які мають згідно з законом нейтральний статус. Але справа в тому, що є країни, навіть країни НАТО, які, на жаль, вважають, що легше бути партнерами росії, купляти дешевий газ, нафту і так далі, і от вони залежні від них - ця голка газова чи нафтова – вони на ній як наркоман, і дуже важко зіскочити з неї. Більшість європейських країн, на щастя, це зробили. Ви бачите, що цю зиму вони проживають без російського газу, вони наповнили свої газосховища. І я не чув, що десь там потерпають – це тільки у пропагандонів. Ті що біснуються, розповідають, що там хтось за свічки тіло віддає, горобців ловлять там, мабуть, не горобців, а снігірів… і поїдають їх у Лондоні – так вони кажуть в своїх рупорах…

Але «business as usual» все одно ще домінує в головах. Звісно, їм би хотілося, щоб ця війна скорше припинилася у першу чергу за столом перемовин. Вони ж собі дозволяють слова, що Україна могла би поступитися територією, щоб зберегти обличчя кремлю. Чому ми маємо поступитися? Може ви поступитися своїми територіями, збережете їм обличчя? Я не кажу йому одному, тому що насправді це колективна історія режиму, а не одна особа. Там вирішує все колективна тусовка, яка окупувала росію, і сьогодні це такий мафіозний клан, який тримає владу. Тому це точно не одна людина і свідомість там колективно – антиукраїнська, антиєвропейська, антилюдська взагалі. Тому їх військові ґвалтівники, грабіжники і вбивці, вони не ведуть себе як нормальні військові, вони тирять унітази, ґвалтують, знущаються. Вони від цього задоволення отримують. Це ж не в кремлі скомандували так робити, а вони самі такі є, на жаль, «сусіди». Нам треба бути оптимістичними і казати, що «народ, ми за стіл перемовин, звісно ж сядемо, але, коли вони вийдуть всіма своїми військами з України. Повністю». Не станом на 24 лютого, а «до побачення, телебачення». І тоді за столом перемовин ми можемо обговорити питання капітуляції вашої, питання ваших репарацій і контрибуцій на користь України для відновлення нашої економіки, за кожне втрачене життя, за кожну втрачену домівку, і питання трибуналу для притягнення до відповідальності ваших військових злочинців. Ми будемо це обговорювати за столом. Я з задоволення в таких перемовинах візьму участь, якщо доручить Президент.

- Тобто ніякого замороженого «корейського» варіанту…

Це не сприйме ніхто. У нас був псевдогібридний варіант з 2014 року по лютий 2022, де ми дійсно ще вірили, що можна якось там виконати ті мінські угоди, про щось там домовитись і знайти якісь рішення. Але воно не спрацювало, тому з ними домовлятися нема про що, ми їм не віримо, це наша територія, це наша земля, це наша держава.

- Всі в очікуванні наступного масованого удару російського угрупування військ. Данілов передбачає його на лютий місяць, оскільки, за його словами, росіяни люблять круглі дати, тобто рік і буде новий масштабний наступ. Вадим Скібіцький - передбачає на кінець весни, а Буданов – на початок весни. Що скажете ви і чому ось така не узгодженість у заявах?

Ці слова сказані не в один день. Ситуація на полі бою змінюються, змінюється фактаж, який ми отримуємо. Ми знаємо, скільки мобілізованих вони підготували, скільки вже втратили, скільки вони планують домобілізувати, чи мають вони техніку військову для них нових підрозділів чи не мають, а чи мають снаряди для гармат, чи не мають – вони їх мають, але в якій кількості і якої якості. Дані змінюються, а ти ж не можеш загуглити цю інформацію – її треба здобути. Далі ти аналізуєш ці факти, а інформація ж не стовідсоткова. Ти можеш планувати, аналізувати, робити певні або припущення, або прогнози, або писати сценарій - і правильним буде писати різні сценарії – від самого гіршого до самого кращого. Але це все одно наші суб'єктивні оцінки.

Виходячи з правил ведення війни – військової науки, мені генерали розповідають: росіянам аби піти в наступ треба накопичити ресурс, бо це війна ресурсів, сформувати, і знов повертаємось до поняття, ударних угрупувань. Вони дуже добре вчаться. Вони минулого разу пішли, не сформувавши ударні угрупування і отримали по зубах розпорошено. Маємо результат. Сьогодні вони концентрують зусилля на сході в районі Донецької і Луганської областей, і намагаються там зробити цей прорив. Навіть на півдні, зверніть увагу, вони втекли з Херсонщини, з правого берегу нашого Дніпра.

От ці правила і ці об'єктивні фактори, за якими мали б вони вийти на умови, що вони сформували ударні свої угрупування, по процесах – це кінець лютого-березень. А далі вони будуть приймати рішення. А які погодні умови? Мерзлий ґрунт чи вогкий? Мінус 10 в лютому чи плюс 15 на початку березня? Чи ще сніг в березні? Ви ж розумієте, що колісна техніка по вогкому ґрунту не піде? Тільки, як військові кажуть «гусянка» - гусеничні, а їх менше, ніж колісних. Як ви будете вести наступ, якщо у вас немає можливості просуватися? Тільки по дорогах, як вони це робили рік тому. Але на дорогах вони вишиковуються в колону, а у нас артилерія, що дозволяє її палити… «горить палає техніка ворожа» - відома пісня, ми з онуками приспівуємо. А якщо йти в наступ по фронту, то мають бути умови – це або мерзлий ґрунт, або вже суха земля. Тому питання - це кінець лютого, початок березня, чи кінець березня? Це питання і погодних умов, в тому числі, накопичених ними ресурсів, готовності їх підрозділів в тому ресурсі, тобто це низка факторів, які мають разом зібратись, якщо ми говоримо про підготовлений наступ. А не про непідготовлений, як вони це зробили в лютому минулого року, і наслідки його ми знаємо...

- На якому рівні МОУ спілкуються з білоруссю?

Ні на якому. Моя остання розмова була з міністром оборони білорусі 25 лютого, на наступний день. Він вже мені зателефонував як посередник, передаючи мені слова шойгу, що вони пропонують припинити все це, щоб ніхто не загинув, якщо ми погодимось на капітуляцію. На що я сказав хрєніну (міністр оборони рб – ред.), звісно, що може передати далі, що капітуляцію ми приймемо від росії. Будь ласка, нехай готують проект ми підпишемо, якщо вони капітулюють. На цьому всі наші розмови закінчилися, тому що він до того мені збрехав. Чому я, в тому числі і в кулуарах Верховної Ради, передавав цей сигнал, що мене, словом офіцера, генерала, міністр оборони сусідньої, дружньої, як нам здавалося країни, запевняв, що ніякого наступу з білорусі не буде, вони цього не допустять, такої загрози немає, ми дружні країни, народи. Я ці слова передав, а далі сталося те, що сталося, тому він порушив слово офіцера. Не має значення, з яких причин. Це вже мене не обходить. І тому мені сподобався крок нашого командуючого Державної прикордонної служби, пана Сергія Дейнеко, який через своїх офіцерів передав на посту на виїзд до білорусі мішечок з монетками, як 30 срібняків для Іуди. Це взірець, і я аплодую.

- До вас питання, як до правника, наскільки вплинула наша велика війна на перегляд норм гуманітарного права і наскільки взагалі змінилася, зміниться безпекова архітектура в світі?

Я думаю, що це виклик для правової системи світу. По-перше, ми з вами всі, на жаль, побачили, що багато інституцій міжнародних, колективних, покликання яких оберігати гуманітарне право, права людей, такі як ОБСЄ,
Червоний хрест, ООН, Радбез ООН та інші, не впоралися зі своєю місією. Ви десь чули останнім часом голос ОБСЄ? Я не чув. А ви десь чули, що Червоний Хрест в Оленівку потрапив і пильнує права наших полонених згідно з міжнародними конвенціями, до яких колись, до речі, рф теж доєдналася… Ви десь чули? Ні.

Тому треба, дійсно, переглядати системно архітектуру безпеки в світі, яка має базуватися на праві права, а не на праві сили, яку сьогодні застосовують орки. І я переконаний, і це не мій прогноз, це моє переконання, що після цієї війни, яка, звісно, завершиться нашою з вами Перемогою, відбудуються нові системи безпекової архітектури. Вони закладені в пропозиціях нашої країни, які озвучив Президент Зеленський – 10 пунктів, які він запропонував під час саміту на Балі (зустріч лідерів країн G20 – ред.).

Я переконаний, що будуть нові альянси, активним і потужним учасником, яких буде Україна. Не тільки НАТО, наприклад, і не тільки ЄС, це буде щось нове.

І світ чекає народження нових альянсів, як це було після втрати потенції Лігою Націй. Те ж саме. І переконаний, що у України буде лідерська позиція в таких блоках.

- Що ще окрім «леопардів», Bradley, Marder нам хочеться бачити і чого варто очікувати?

Літаки - захист неба….

Якщо ми говоримо по видах систем, то ми вже вийшли на підходи, тобто ми маємо якісне рішення, а тепер треба – кількісне.

Бронетехніка і танкових питаннях – принципові політичні рішення є, тепер кількісний момент і тоді навчання наших екіпажів, і ми це використовуємо на полі бою. Літаки – має бути основний бойовий літак, оновлений в українських Збройних силах, на заміну радянських.

Другий момент – це війна технологій. Тому повномасштабний розвиток усіх видів безпілотних апаратів, що літають, що плавають, що пірнають, що їздять, що повзають, копають і так далі, тобто всі види - - це майбутнє, переможне майбутнє. Тобто, якщо є дрон наш, то він має бути максимально спроможний і летіти далеко і довго, і принести боєкомплект або дати відеокартинку звідти для стріму - від простого, дешевого до дорогущого… А також спосіб боротися з їхніми дронами — РЕБ — радіоелектронна боротьба, яка буде постійно зростати. Тому, звісно, ми зацікавлені у величезній кількості дронів – різних, різного характеру, розвідувальних, коригуючих і ударних.

- Але ми маємо свої розробки. І мали наприклад «Грім», «Грім-2» і ми їх продавали. Чому ми не розвиваємо цей напрям? Відомо, що ми можемо розвинути «Грім» до дальності удару у 500 км…

Ми все розвиваємо. За ініціативи моєї команди Міністерства оборони ми ще у вересні спростили всі процедури постановою уряду. І сьогодні дуже спрощена система поставки на озброєння будь-якої цікавої технології. Мало того, ми зараз зробили так званий Fast Track - окремий портал. Ви придумали ідею якогось дрона, навіть в гаражі (як Силіконова долина розпочиналася в гаражах), приходьте, з вами попрацюють спеціалісти, дадуть вам можливість, а далі ми вам допоможемо поставити це на озброєння, якщо дійсно військові скажуть, що воно працює, воно нам потрібно. Далі від вас вже залежить, як від бізнесу, ваша спроможність продукувати багато. Я у вас куплю все, якщо воно стоїть на озброєнні і військові будуть замовляти. Але треба робити не 3 штучки в місяць, а 30 в місяць, або 300 в місяць. Це виклики.

Те саме стосується і державного сектору. Вони роблять фантастичні речі як «Стугна», «Корсар», «Нептун», «Вільха» і так далі, і так далі. І теж на це все треба гроші. А війна – це боротьба ресурсів, в тому числі і грошей. А Україна не заробляє стільки грошей, скільки вона заробляла в мирний час. Тому ти дивишся, де має бути пріоритет, наприклад, розвиток ВПК… Я мрію про незалежний, самостійний український ВПК, щоб ми не залежали від партнерів. Нехай це буде не завтра, хоча би післязавтра, тому що ці «сусіди» в Космос, на жаль, не полетять, залишаться. Тому нам все одно треба бути готовими до їх мрії про реванш. Тому маємо максимально сьогодні вкладатися, але давати треба, мені здається, преференції всьому українському, що виготовляється, як приватному, так і державному. Нехай вони між собою конкурують, нехай це буде конкуренція ідей, технологій і ми будемо це купляти.

І КБ «Луч» робить фантастичну роботу. Я дуже дякую інженерам, працівникам і керівнику пану Коростельову.

- Ваше інтерв’ю, в якому ви згадали про «мавіки». Все ж таки чогось вони заслужили всенародну любов і військові волонтери їх сотнями щодня тягають на схід і на південь України. І ви зазначили, що це переоцінка. Чому Україна не запропонує якусь альтернативу, тим самим Mavic?

От і ви зараз не точно мене процитували… А що відбулося насправді? Є деякі блогери, які себе називають дуже патріотичними людьми, але які насправді багато шкоди наносять: роблять хайпові фото в якихось місцях проведення бойових дій, викривають позиції – наші військові там від того потім дивуються дуже сильно, розповідають, що хтось контролює якісь відсотки якихось територій, що не відповідає дійсності... Всяке буває. Я не Мона Ліза і точно не всім подобаюсь, і не маю такої мети. Я вірю, що мене критикують і повинні критикувати – в цьому відмінність нашої демократичної країни від тої, з якою ми воюємо. Але коли хтось просто шукає можливість знайти щось, щоб покритикувати, то вони читають інтерв'ю, висмикують з контексту три слова, перекручують, кажуть, що «а от він сказав, от так погано».

Я ще раз повторю свою позицію щодо всіх дронів, включаючи так звані «мавіки», і що я пояснював, якщо не пояснив там, ще раз повторю. На запитання «чому уряд не зробить щось, щоб легше було завозити «мавіки» в країну?», я сказав, що чув про цей скандал, я здивований, що є якісь перепони, бо раніше цих перепон не було. Я не чув, щоб хтось жалівся. Я особисто підписую коробки з Mavic волонтерам, коли вони їх передають війська. Я один із тих, хто підтримує систему спостереження, як приватна особа з перших днів війни. Не тільки як міністр. Мій власний квадроцикл і мій власний баггі, на якому я автоспортом займався, сьогодні у операторів дронів і протитанкових підрозділів, воює разом з ними… Свій персональний «мавік», яким як зняв у подорожах півсвіту, я теж передав військовим. Я знаю, що таке Mavic – я оператор дрона Mavic, тільки не третього, а 2 pro. Я знаю, що це таке. Але я сказав, що ми сьогодні, за моєю ініціативою, ініціативою міністра внутрішніх справ, порушили це питання і на рівні прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра провели обговорення на уряді. Нас підтримав міністр юстиції Денис Малюська, що спеціальна агенція, яка експортний контроль втілює, має подивитися… І я сказав в тому інтерв’ю, що я за те, щоб спростити все, що можна ввести в країну, щоб дозволити цьому воювати і перемагати. В нас іноді банка огірків чи помідорів теж може бути зброєю. Тому я сказав, я дякую всім волонтерам, що це роблять, і я в захваті від креативу наших хлопців, які до «мавіку» чіпляють роздруковане на 3Д-принтері оперіння і працюють А далі я продовжив, що не ідеалізуйте Мавіки - маленькі, легкі дрони, адже вони більше для розвідки, для стріму на маленьку відстань, навіть пояснив, що дрони, які я знаю, літають на 5 миль (7 кілометрів), тобто такі у нього тактико-технічні характеристики.

Сказав, давайте без ілюзій, щоб переоцінки не було, що не може Міністерство оборони вкладатися у маленькі дрони. Тому що моя задача розвивати ударні дрони для нанесення важкого ураження ворогу на відстань від 50 кілометрів і до 2000 кілометрів. Тому що навіть сьогодні росіяни ховаються вже за 120 кілометрів зі своїми пунктами управління, запасами палива і зброї, щоб HIMARS до них не дотягнувся. І це з Генеральним штабом я обговорюю, і коли я кажу, що мені військові не замовляють... Просто пояснюю, як працює система закупівель: Генеральний штаб аналізує всі потреби і офіційно за підписом генерала Валерія Залужного подає мені так звану потребу. А це значить, фахівці попрацювали по всіх напрямках, фахівці з озброєння. І на підставі цієї потреби я можу витрачати державні гроші з бюджету. Я не маю права витратити ні копійки держкоштів – тільки на те, що є в потребі. І я пояснив, що «мавіки» не є в потребі, є більш важкий дрон. Це означає, що якраз дякуючи волонтерам, вони заповнюють цю прогалину і везуть те, що виготовляється країною, яка не є партнером, нашого стратегічного партнера…

- Слуги народу зареєстрували законопроект, згідно з яким Міністерство оборони України зможе користуватись вилученим майном. Як ви до цього ставитесь?

Сьогодні на підставі діючого законодавства все, що вилучається, ним можуть управляти тільки органи військового управління. Це по суті, все, що у Генеральному штабі і різні органи, плюс Міністерство оборони, або, умовно кажучи, Національної гвардії, прикордонної служби і так далі. Є, наприклад, сьогодні підприємства стратегічні, які потрібні для потреб Збройних Сил чи для всього сектору сил оборони.

Але треба мати експертизу для того, щоб налагодити роботу цих підприємств. Така експертиза є в інших міністерствах профільних. А в Міноборони чи інших військових органах – немає такої експертизи. Тому, або набирати людей і збільшувати штат, роздувати, або ж треба мати можливість, якщо вилучили майно в стратегічних потребах на період воєнного часу, в інтересах держави, в інтересах сил оборони, щоб Міноборони сказло, що, наприклад, нафтопереробний завод – нехай ним керує НАК «Нафтогаз», ми йому довіряємо. Він у підпорядкуванні Міністерства енергетики, там є фахівці і вони розберуться. То давайте їм передамо в управління, бо вони представляють державу. Якщо це раптом буде якась фінансова інституція, то нею можуть керувати державні банки. Це приклади я зараз навожу, адже в цьому ідея цього законопроекту. Я звісно його підтримую.

- Питання психологічної реабілітації дуже гостро стоїть. Які ініціативи, які взагалі механізми напрацьовуються для того, щоб допомагати таким людям, можливо, якісь іноземні партнери нам в цьому вже помагають?

Я з вами абсолютно згоден, і для нас ця задача вже стоїть. Є декілька напрямків. Безпосередньо у Збройних силах є сили морально-психологічної підтримки, в них є задачі поточні.

Навіть сьогодні є помилкові протоколи. Сьогодні, коли хлопець або дівчина, виконуючи свій обов'язок, поранені, в них вже стрес. Пораненого везуть в госпіталь, лікують, виписують, в залежності від стану здоров'я, і тоді до нього приходить психолог. І починає з ним працювати, працювати з посттравмою. Я переконаний, що це неправильно. Якщо в нього відбулося це поранення – це вже стрес. Як тільки він потрапив до медичного закладу на лікування – до нього має прийти психолог, і вже з ним працювати, бо в нього вже є травма, душа болить. Але для цього треба ресурси, треба людей набрати. Тому ми зараз зі всіма комунікуємо, з Міністерством охорони здоров’я і моїм партнером по уряду паном Віктором Ляшко. Волонтерських організацій дуже багато, ми з ними дружимо. І зараз класний проект ми готуємо, щоб зробити оцифровку документів, документообороту в наших госпіталях. І це спростить можливість опанування, щоб наші поранені хлопці і дівчата не були самі собі кур’єрами і возили – медичний заклад, потім військова частина, ВЛК, медичний заклад… Це все треба мінімізувати. Це серйозна задача з якою треба працювати. І тут ми в партнерстві з Міністерством у справах ветеранів.

Нас з вами чекає велика кількість ветеранів після Перемоги. Весь сектор безпеки і оборони – це ветерани майбутні, і члени їх родин. По цьому напрямку працюють і наші іноземні партнери. Пропонують різні проекти, ми всі їх теж підтримуємо. Куратором цього напряму є моя заступниця Ганна Маляр. Зараз вже відпрацьовуються пілотні проекти, коли хлопців з поля боя, беруть разом з родиною в нормальні умови і там з ними ведеться психологічна робота.

Але це початок тільки. У нас з вами не було такої культури, бо не було такої відкритої стадії війни. Культура народжувалася в 14-15 роках. Я дуже добре пам'ятаю, як ми там шукали різні варіанти для хлопців, і хлопці іноді навіть відмовлялися від психологічної допомоги , мовляв, «я ж не псих». Не було усвідомлення. А зараз я спілкуюсь з пораненими хлопцями, і вони кажуть, що розуміють, що їм ця допомога потрібна.

І сьогодні є вже коло активістів, які самі з колишніх поранених, які розуміють цю біду або цю проблему, і готові в цьому активно брати участь. От Масі Найєм, був правником, пішов воювати, отримав поранення і от ми з ним теж мали розмову і домовились, що будемо продовжувати цей напрямок. Тому я дивлюся на це, як на важливий проект, який треба розвивати.

- Олексій Юрійович, топ-3 персоналій людей, які вас вразили за час повномасштабної війни, які, на вашу думку, найбільше впливають на наш переможний рух? Звісно, хотів би за дужками залишити пана Зеленського, пана Залужного, тому що і так зрозуміло…

Я просто хотів почати з Президента. Це логічно.

Трьох мені важко назвати – всі інші образяться. Ми ж зараз про публічних осіб? Тоді, мабуть, це Ллойд Остін, Бен Воллес та Мортен Бодсков – це попередній міністр оборони Королівства Данія.

Це три людини, які по суті забезпечили створення двох форматів - це донорський фонд, тобто копенгагенський формат так званий, і формат Рамштайн. Це дві потужні інституції чи майданчики, платформи, на яких збираються і гроші від країн донорів, і зброя для нашої з вами Перемоги. І тут дуже важливе персональне лідерство, а от ці три особи ключові. Саме їх мені вдалося в першу чергу переконати. Наприклад, з березня місяця, коли я розумів, що боєприпасу на 152, 122 радянський калібр нам не вистачить і вони нам його не знайдуть у великій кількості, вдалося їх переконати, що нам потрібен 155 калібр. І ми перейшли на 155 калібр, ще переходим. І це змінило ситуацію. Друга ключова зміна на фронті, це HIMARS, і це MLRS 270-ті. Від них залежало переконання своїх урядів, своїх президентів. Оце рушійна сила.

- Імена трьох захисників або захисниць, які повинні знати українці?

Теж мало трьох. Навіть трьох тисяч буде мало!

З перших днів, я відзначаю нагородами військових в окопах, на передових позиціях… І я не зможу виділити трьох особливих. Я вважаю, що кожний захисник і захисниця цінні. Єдине, про що я шкодую, що я не всіх ще відзначив, не всім вручив або медаль або пам'ятний подарунок, або нагородну зброю. Я мрію максимально охопити: їздити, їздити, їздити… Спілкуватися і вручати.

І ще кого б я хотів дуже сильно відзначати – це членів їх родин, їх дружин, мам, сестер, які мужньо чекають, чекають на нашу Перемогу. Я не знаю, як їм віддячити, крім слів подяки…

І третій блок, це наші волонтери. Я взагалі вважаю, що Україна – це країна волонтерів. Волонтери пішли воювати, волонтери їх забезпечували на початках, а особливо у 14 – 15 роках. І вони дали мені деяку передишку, і я запустив ці бюрократичні рейки. Сьогодні зимовим одягом на 148 відсотків забезпечені Збройні Сили, їх потреба, включаючи резерви на складах. На 148 відсотків! По деяких позиціях, вибачте, 118. Але більше 100 відсотків по зимовому одягу. Хтось там сумнівався. Бронежилетів 200 000 лежить на складах, шоломів 100 000 на складах і так далі. Але перші тижні вдягали, захищали волонтери. Тому шана їм і уклін.

- На вас були замахи?

Я читав, що ніби плани такі були у деяких (сміється). Я намагаюсь такий вести спосіб життя, щоб не дати шансу. Я вважаю, що головна моя зброя – непередбачуваність.

- Звичайний день міністра оборони України?

Бути готовим поспілкуватися з міністром оборони Австралії або Нової Зеландії за його часом, з міністром оборони США - за його часом, він може бути в цей момент на Гаваях, а це рівно 12 годин різниці між Україною, а з міністром оборони Великої Британії, Франції, а тут Японії, а тут Сінгапуру… Тому у мене jet lag (десинхроноз – ред.), коли ти живеш у різних часових поясах. Тому звичайно це 24/7. 25-ту годину ніяк не можу знайти.

З хорошого, я навчився все-таки спати. Між тими дзвінками, розмовами я можу заснути і проспати, навіть, 4 години. Бувало щастило і було 5 – 6 годин, декілька разів за ці 11 місяців.

- Ви дуже оптимістична людина…

З дитинства.

- Поясніть, як вам це вдається?

А у мене мама була психіатр-невропатолог, і вона мені казала – «Дитино, дивись, якщо ти не можеш змінити обставини, то спробуй змінити своє ставлення до них». Тому, як я розумію, це обставини. Я можу їх змінити? Ні. Сонце сходить і заходить. Холодно і жарко… Зміни своє ставлення до цього. Подумай, як до цього ставитись. Воно все одно минеться, але ти роби те, що треба, і тоді воно минеться скорше. Просто покращ ситуацію. І почуття гумору. Якщо ти смієшся над ворогом, то він стає слабкішим.

- Ваш лист до святого Миколая, що вже збулося в тому листі?

Броньовані машини. Потужні, такі як Bradley, Marder і AMX-10 - легкий танк. Ми почули заяву пана президента Анджея Дуди про готовність передати нам Leopard-и. Далі чекаємо розвитку подій, бо має бути позиція інших країн з цього приводу (на момент публікації інтерв'ю Велика Британія також оголосила про надання Україні танків Challenger 2 - ред.). Є ще декілька речей, я вже знаю, мене партнери повідомили, що вони зроблять оголошення, але я не маю права розкривати. Про це знає Президент Зеленський. І теж чекає, тому що це йому обіцяли його візаві.

Але от літачок, який ви бачили, це ще поки що проект. Поки що Санта думає зі своїми ельфами.

- Тобто, новорічну ялинку під якою мають бути подарунки, ще зарано забирати?

Нехай ялиночка стоїть. Це може і почекати. Я скажу, коли ялиночку забирати (сміється).

Знаєте, коли ми ялиночку заберем? Перед Великоднем. Бо тоді будемо подарунки до Великодня збирати.

- Олексій Юрійович, у вас татуювання є чи ні?

Ні. Але я скажу, де я з голим торсом і з татуюванням. Банка пива, яке роблять ті хлопці з Авіації Галичини. Вони зробили за мотивами «Бійцівського клубу». Там є і Президент Зеленський і інші мої колеги теж. І от там вони мене зробили з тризубом на торсі.

- У вас сім'я — типова інтелігенція. Батько педагог, майстер спорту, матір – лікар.

І теж майстер спорту – мама.

- Чого вони такого вас навчили, що ви досі цим керуєтесь і використовуйте в житті?

Вчитися кожного дня чомусь новому. Віддавати максимально людям свою енергію і тоді ти як батарейка, акумулятор візьмеш знов зарядку, тобто має бути постійний обмін. І вірити в те, що все буде добре, залишатися оптимістом.

- Ви захоплюєтесь автоспортом…

В тому числі.

- Це дало для вас якісь навички, здобуті в цьому спорті, які зараз також, можливо, використовуєте?

Так. Я просто знаю, що до цілі або до мети не завжди можна йти по дорозі – можна йти або навпростець, або знайти обхід, але головне — отримати результат. Коли мені сказали, що Стінгери не можливі, я собі вирішив, що це все одно можливо. І ми маємо з вами Стінгери і маємо багато чого нового, хоча все це було раніше неможливо. Головне — шукати. Тобто задача — добратися до фінішу, от я до нього навчився добиратися.

- Ви служили в армії у 84 – 86 роках, за часів Радянського Союзу. Що зараз змінилося?

Я дуже надіюсь, що радянщина та яка була, коли я служив, а я сержантом звільнився в запас,, вона змінилася. Але я переконаний, що у нас більше креативу, більше творчості.

Вірю, що є ще, як кажуть «совок»... І думаю, що навіть зараз це можливо кристалізується. Кадрові військові – там два шари: ті, хто ще служили при радянській армії і, на жаль, цей спадок в них є, і молоді, хто виросли вже без радянщини. Між ними є певні історії і більш молодих це не може не дратувати. Це нормально. Моя задача там — перемогти паперову армію – УПА – українська паперова армія. Не плутати з іншою абревіатурою! Я не встиг все зробити. Тобто є бюрократичні речі, які треба спростити, от для цього і діджиталізація, і цифровізація, і тут ми з Міністерством цифрової трансформації співпрацюємо.

А є сьогодні багато цивільних, які зайшли як добровольці, в результаті мобілізації. Для них це взагалі інший світ. І їм треба навчитися сприймати його. І моя задача знаходити проблемні місця і, незважаючи на те, що йде війна, знаходити рішення, спрощувати. Тому я навіть радий, коли мені передають сигнал, що десь є негаразди. На жаль, приходиться навіть в ручному режимі втручатися.

Росіяни, коли йшли в атаку на нас, думали, що велика радянська армія буде воювати з маленькою радянською армією, яка програє. А ми не радянська армія. Це точно.

- З цього приводу питання, наскільки в російській армії є хоч щось нерадянське? На вашу думку, в плані філософії, я не про озброєння.

Мені здається, що в радянській армії не було схвалення гвалтівників, мародерів, грабіжників, садистів. Там дідівщина була на якомусь рівні, але того садизму, того знущання, тої зневаги до людської гідності, коли ґвалтують жінок, зв'язують їм руки і стріляють в потилицю… Це фашисти.

- У вас дуже гарна історія з вашою дружиною. В 20-му році ви одружилися офіційно в звичайному ЦНАПі на адмінмежі тимчасово окупованого Криму та Херсонщини. Не вийшло у вас відгуляти весілля. Коли воно буде і де?

Після Перемоги. Я думаю, відгуляємо на набережній в Ялті.

- Після Перемоги чи плануєте лишатись у політиці?

Оце хороше запитання. Я своєму генеральному прессекретарю, пані Ірині Золотар завжди кажу, що я не політик. Я не в політиці – я на публічній службі. От як пішов працювати заступником міського голови-секретарем Київської міської ради, потім заступник голови КМДА, я був на публічній службі. Я і зараз вважаю, що я на публічній службі. Я не член партії, в мене немає політичних амбіцій, в мене немає політичних цілей. У мене задача на публічній службі робити свою роботу, а не сидячи на дивані колупатися в носі і бути диванним «егзпертом», і розповідати, як можна було б змінити світ. Хочеш змінити - іди змінюй. Тому, я маю надію, після Перемоги, що мій етап публічної служби завершиться. Я собі придумаю новий якийсь етап моєї самореалізації, багато чого цікавого, мрію про приватне життя.

- І наостанок. У вашій приймальні, на столі секретаря є ваза з бавовною.

Так!

- Я хотів би вас запитати, чи варто очікувати вашому візаві, очільнику міноборони росії також бавовни у своїй приймальні?

Ух! Хороша задача. Тому ж і кажу, що дрони – це класно, але трошки на довшу відстань, ніж 5 кілометрів.

- І ваша відповідь…

Я подарую йому бавовну.