Мистецтво виготовлення весільного пір'яного вінка внесли до переліку культурної спадщини
Київ • УНН
Мінкульт включив мистецтво виготовлення весільного пір'яного вінка у селі Великий Ключів до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Традиція символізує перехід дівчини до нового соціального статусу.
Мистецтво виготовлення весільного пір’яного вінка у селі Великий Ключів Івано-Франківської області внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, повідомили у Мінкульті у п'ятницю, пише УНН.
Міністерство культури України включило мистецтво виготовлення весільного пір’яного вінка у селі Великий Ключів Івано-Франківської області до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України
Про традицію
Пір’яний вінок нареченої, як вказано, є одним із найурочистіших і найсимволічніших елементів традиційного весільного строю села Великий Ключів. Він має велику округлу форму, що нагадує корону та підкреслює особливий статус нареченої — центральної постаті весільного обряду.
Основу вінка становить густо укладене біле гусяче пір’я, сформоване у численні м’які квітки, які рівномірно вкривають усю його поверхню. Подібними квітами з пір’я також оздоблюють капелюх нареченого.
Вінок багато декорований різнокольоровими квітковими елементами та намистинами. У центрі розташована орнаментальна композиція із золотистих, червоних і зелених деталей, яка виконує не лише декоративну, а й оберегову функцію.
Кольори оздоблення мають глибоке символічне значення: білий символізує чистоту, дівочу невинність і світло, червоний — життя, любов і продовження роду, зелений — молодість, родючість і зв’язок із природою, а золотий — сонце, достаток і благословення.
Пір’яний вінок поєднується з багатим намистом і традиційним вишитим строєм, утворюючи цілісний весільний ансамбль. Він символізує перехід дівчини до нового соціального статусу, а його пишність і декоративна насиченість підкреслюють урочистість обряду та високий естетичний рівень місцевої традиції.
Технологію виготовлення вінка зберігають і передають майстрині старшого покоління, навчаючи дочок та онучок безпосередньо під час підготовки до весільних обрядів. Попри те, що у 1990-х роках традиція здебільшого існувала у форматі театралізованих відтворень, із 2000-х років вона знову повернулася до реальної весільної практики.
