Президент «Київміськбуду» Ігор Кушнір: Кожен має мати свій Еверест

Президент «Київміськбуду» Ігор Кушнір: Кожен має мати свій Еверест

Київ  •  УНН

 • 37206373 перегляди

Президент “Київміськбуду” відверто розповів УНН не лише про ситуацію в компанії, а й про те, звідки у його дружини вілла у Франції та чому сходження на Еверест не можна було відкласти

КИЇВ. 13 липня. УНН. За останні кілька тижнів Ігор Кушнір став чи не топовим ньюзмейкером в українських ЗМІ — спочатку журналісти заговорили про можливі махінації в очолюваному ним “Київміськбуді” — одній з найбільших будівельних компаній у країні, потім — про поїздки Кушніра за кордон в умовах воєнного стану, потім — про віллу дружини на Лазурному березі, про підкорення Евересту з довідкою про інвалідність. Усе це нагромадження інформації викликало непорозуміння у суспільстві, особливо на фоні проблем, що виникли у “Київміськбуду” останнім часом.

УНН поспілкувався з президентом “Київміськбуду” Ігорем Кушніром практично одразу після того, як мер Києва оголосив про його усунення з посади на час проведення перевірки діяльності холдингу.

Розмова вийшла досить відвертою.

— Ігорю Миколайовичу, Кличко вас усунув на час проведення аудиту. Ви, своєю чергою, відповіли на усунення заявою у Фейсбуці. У вас була розмова щодо ситуації, що виникла?

Так, збиралися Наглядова рада та Правління, і було ухвалено взаємне рішення з цього питання. Ми ж працюємо на міську громаду. І в компанії є Наглядова рада — повністю сформована акціонерами, а основний акціонер — це Київ.

— Ви не боїтеся аудиту?

Ні. Чого нам бояться? Сприятимемо проведенню перевірки. Ми проходимо аудит діяльності компанії щороку, плюс до всього — цього року зробили додаткові два аудити, які будуть також надані. Я думаю, у цьому проблем немає — це звичайний робочий процес.

Я в “Київміськбуді” 11 років, і мені не соромно за жодний день із цього часу. А ось пишатися є чим — майже 3 млн квадратних метрів житла, 126 житлових будинків, 32 тисячі квартир, 200 тис. кв. м комерційної нерухомості. А також дитячі садки, школи, громадські будинки, та й багато чого іншого.

Повертаючись до запитання: ні, не боюся, бо чужого не брав, а 11 років будував.

— А за чиї гроші ви проводили ці аудити?

Гроші компаній. По-перше, ми маємо приватне акціонерне товариство — ПрАТ. А ПрАТ за державними нормами зобов’язане щороку робити міжнародний аудит та публікувати його у себе на сайті. І ми ще робили оцінку цілісного майнового комплексу “Київміськбуд”, ця оцінка у нас зайняла близько 3 місяців. У нас вийшло за підсумками оцінки, що активів у підприємства на сьогодні понад 5 мільярдів гривень.

Тобто, якщо ми все добудуємо і все продамо, то у нас залишиться 5 з половиною мільярдів. Це гарантія міцності та яскраве свідчення того, що ніхто тут нічого не брав.

— Але це вже кризовий економічний захід, правильно?

Так. Тобто ми маємо баланс підприємства плюсовий. Просто на сьогоднішній момент через сукупність усіх факторів — коронавірус, війна — у нас вийшов касовий розрив. Люди перестали купувати, і нам немає чим добудовувати. Уже понад рік у нас майже немає продажів, а запаси мають властивість закінчуватися.

— Ви так упевнені в тому, що аудит нічого не знайде...

Аудит проходитиме за 20-й та 21-й, 22-й рік. За цей період аудити у нас проводилися міжнародною компанією. Висновки всіх перевірок були задовільними. І зараз відбуватиметься фактично більш поглиблений аудит, будуть якісь нові питання.

— І це все? Нещодавно журналісти розкривали факти корупційної діяльності менеджменту компанії. Зокрема, підряди на виконання робіт віддавалися вузькому колу компаній. І всі вони так чи інакше пов’язані з топ-менеджментом “Київміськбуду”.

Зі мною особисто ці компанії аж ніяк не пов’язані. Компанії, які у нас будують, я вважаю, — одні з найкращих, бо вони вміють працювати якісно та швидко, але лише за наявності грошей. Мені більше немає чого на це запитання сказати. Якщо у когось є якісь дружні відносини, то у нас у принципі це не заборонено. За багато років роботи, хочеш — не хочеш, а відносини вибудовувати доводиться. Але, ще раз: це компанії, які будують швидко та якісно. І таких у Києві не так багато.

— Поки проводитиметься аудит, “Київміськбуд” будуватиме?

Звичайно. “Київміськбуд” будував, будує і будуватиме завжди. Я в цьому впевнений. На сьогодні ми будуємо 4 об’єкти — це те, на що нам вистачає грошей — до 25 млн гривень на місяць ми вкладаємо в ці об’єкти. Це Mirax, “Абрикосовий”, “Урловський-1” та “Урловський-2”. І найближчим часом почнемо добудовувати ще один.

На більшу кількість об’єктів наших теперішніх можливостей не вистачає. На сьогодні заборгованість інвесторів перед компанією — 700 млн грн. Це по об’єктах і “Київміськбуду”, і “Укрбуду”. І вони кажуть, що ми не платитимемо, поки ви не почнете будувати, а ми говоримо — ми не почнемо будувати, поки ви не почнете платити. Виходить замкнене коло — нам немає за що будувати.

Але ми будуємо. Закінчимо ці 4 об’єкти — перейдемо на інші. А якщо буде явна фінансова підтримка від КМДА, чи закінчиться війна — ситуація зміниться. Після перемоги, я впевнений, усе почне рухатися швидше — відкладений попит на житло в столиці величезний. А у нас вже є додатковий доробок, це 6 житлових комплексів, на будівництво яких отримано всю дозвільну документацію, а це понад 8 тисяч квартир. Плюс паркінги, плюс комерційна нерухомість. Це дозволить компанії вийти у прибуток і далі активно працювати. І це без тих ЖК, що на стадії будівництва.

— А скільки всього об’єктів “Київміськбуду”, разом із замороженими, на етапі будівництва?

Із законсервованими під охороною — 20 житлових комплексів на понад 19 тисяч квартир, це майже 1,2 мільйона квадратних метрів. Це саме ті, що на стадії будівництва. І, як я вже казав, 6 ЖК, на які отримано дозвільні документи. Усього, якщо підсумовувати, то 1,6 мільйона квадратних метрів — те, що ми зводимо чи вже готові зводити, — було б достатньо коштів. Але продажів немає, а ті інвестори, хто скористався розстрочкою, — не платять.

— Ви намагалися знайти компроміс із інвесторами? Їхній голос дуже голосно звучить.

Ми з ними зустрічаємося регулярно, пояснюємо ситуацію. А ще сподіваємося, що місто зверне на нас увагу, і увійде в нашу ситуацію. Потрібен кредит або фіндопомога, або купівля квартир у нас для того, щоб ми могли далі рухатися і збільшувати кількість об’єктів, що будуються. Адже була програма міською владою затверджена для забезпечення житлом тих, хто потребує покращення житлових умов. Програму розраховано до 2024 року. Реалізувати її можна і силами “Київміськбуду”, зокрема. І це було б вигідно для всіх — кияни отримали б нове житло, а місто — підтримало б фінансово компанію, яка практично повністю йому і належить.

— Ви ж просили дофінансування, просили мільярд — чому його не дали на компанію, що належить київській громаді?

На це запитання немає відповіді. Можливо, нам варто було провести аудит, у висновках якого чітко йшлося б про те, чому стався касовий розрив, а стався він не з вини компанії, а через ситуацію в країні.

І маленьким компаніям простіше знайти 10-20 мільйонів та будувати 3-4 своїх об’єкти для того, щоб показувати видимість роботи. А з урахуванням того, що ми будуємо одночасно два з половиною мільйони квадратних метрів, то нам необхідно щонайменше 200 мільйонів на місяць для того, щоб це все рухалося.

— Ви не змогли переконати депутатів?

До сесії міськради це навіть не дійшло. Ми розпочали процес — провели засідання Правління, Наглядової ради, звернулися до Кличка, сформували протокол рішення та було вирішено відкласти питання до отримання висновків аудиту. На мою думку, результати аудиту підтвердять, що ситуація у “Київміськбуді” — це наслідок зовнішніх причин, що відбувається в країні, тому що у всіх забудовників зараз справи йдуть приблизно так само погано. Ситуація у країні зараз впливає на всіх.

Я впевнений у тому, що аудит не виявить зловживань, і після висновку аудитора доведеться ухвалювати рішення, що робити далі, але до того моменту, поки не пройде аудит, жодне рішення не буде ухвалено.

— Повернімося до купівельної спроможності. Що взагалі відбувається із ринком?

На сьогодні у Києві ринок працює лише на вторинному ринку або на продажу лише збудованого житла, уже зданого в експлуатацію, у якому можна робити ремонт та заселятися. Якщо говорити про ринок первинки, то його обсяги становлять десь 20% від обсягів довоєнного часу.

— Виходить, після початку повномасштабної війни зникло 80% ринку. І якби не війна, то ситуація була б іншою...

Інших причин не бачу. Люди не поспішають купувати і через безпеку — сьогодні ніхто не застрахований від можливих руйнувань, і через брак коштів — суттєве зростання курсу валют та досить висока інфляція значно зменшили купівельну спроможність населення. А вартість будівництва зросла.

— Ви з початку повномасштабної війни довго простоювали?

Ми з червня 22-го року почали працювати. Не працювали, поки йшли активні воєнні дії поблизу Києва. І працювали майже до грудня. Але потім через ракетні атаки почалися перебої з електрикою, почалася зима без електрики, і до кінця зими ми простояли. Увесь час, що ми працювали, будівництво велося на тих грошах, які були накопичені у довоєнний час, — приблизно 600 млн гривень. Коли закінчилася зима, на рахунку було 20-30 мільйонів. І тут почалися запитання — чому ми так повільно працюємо? А нам будувати не було за що. І при цьому ми в 22-му році ввели в експлуатацію три ЖК на сто тисяч квадратних метрів. Усі виключно на внутрішніх резервах компанії.

— Ви якось говорили, що на об’єкти “Укрбуду” було витрачено 800 млн грн “Київміськбуду”. А скільки грошей слідом за об’єктами цієї компанії прийшло до “Київміськбуду”?

Так, було витрачено 800 млн грн, щоб будівельні роботи на цих об’єктах могли продовжуватися.
Не прийшло жодної копійки, а ми просили. Я всім це писав, написали близько 100 листів, але ніхто на це не звертав уваги. Ми просили гроші під державні гарантії, щоби ми взяли якийсь кредит, ніхто нам цього не дав.

— Ви могли відмовитись від об’єктів “Укрбуду”?

Ситуація полягає в тому, що крім того, що компанія “Укрбуд” державна, більша частина цих квартир і будинків знаходяться безпосередньо в Києві. Тобто це ті самі кияни, і це був наш святий обов’язок — підставити плече “Укрбуду”... Якби не було війни, ми все це витягли б.

— За гроші інвесторів “Київміськбуду”?

Ні, і за гроші інвесторів “Укрбуду”. З “Укрбудом” нам передали ще майданчики, на яких можна будувати, і ми спокійно могли перекрити той мінус, який взяли на себе.

— Ви забрали землю, яку виділяли “Укрбуду”?

Разом з “Укрбудом” ми взяли землю, і якраз прибутку з цієї землі вистачало б, щоби перекрити ці недоліки, які ми тоді прийняли. Ми прийняли 2 мільярди 100 мільйонів мінуса по всіх об’єктах.

І найцікавіше, адже є кримінальна справа, що вкрадено 3 мільярди гривень з фонду фінансування будівництва “Укрбуду” — “Житло-Капітал”. У цьому фонді майже немає грошей.

Загалом ми витратили на укрбудівські об’єкти 3,5 мільярда гривень — трохи більше ніж 2 мільярди за рахунок нових продажів квартир, які вони передали, і трохи більше ніж 667 мільйонів за рахунок фонду фінансування будівництва, а ще 800 мільйонів, як я вже казав, із резервів “Київміськбуду”.

— Скільки зараз недобудованих об’єктів “Укрбуду”?

На сьогодні із 18 об’єктів 11 повністю або частково добудовано. Два ЖК “Укрбуду”, до речі, ми ввели в експлуатацію у дуже непростому 22-му році — у війну, після “ковідного” карантину. “Київміськбуд” взяв на себе зобов’язання та виконує їх — так, не так швидко, як усім би хотілося. Але понад 4 тисячі квартир ми вже здали в експлуатацію.

— А що Ви скажете про землі в Козині?

У 12-13-х роках у нас була компанія “Екос”. Вона керувала житловим фондом у “Київміськбуді”. У неї на обслуговуванні було близько двох з половиною мільйонів квадратних метрів житла, гуртожитки. Це був непрофільний актив “Екосу”. І щомісяця нам доводилося докладати за них по 10-12 мільйонів, бо розрив все одно був. Люди недоплачували, а їм за світло треба було платити, за тепло, щоби не відключали ці квартири. Ми щомісяця доплачували. Це тривало досить довго. Потім було ухвалено рішення Правлінням, Наглядовою радою, і ми звернулися до міста, і було ухвалено рішення Київради щодо приймання цього житлового фонду. Ми успішно передали цей житловий фонд. На “Екосі” залишилися непрофільні активи, серед іншого і база відпочинку в Козині. Вона не використовувалася вже багато років до цього, і вона була розібрана. До нас звернувся тодішній директор “Екосу” та повідомив, що у підприємства боргів на 18 мільйонів. Він просив дозволу на продаж цього майна. Ми дали йому дозвіл, але у дозволі написали, щоб він був проданий не нижче ринкової вартості. Після цього він сам займався продажем та виручені гроші направив на сплату боргів. Після цього підприємство було ліквідовано. Я знаю, що земля цієї бази згодом була на ринку. І так, зараз там збудовано будинки.

— Журналісти стверджують, що ці будинки належать людям, більша частина з яких є вихідцями із Кременчука, де ви тривалий час жили та працювали. І що ці люди так чи інакше з орбіти Кушніра.

Без найменшого поняття, чому вони так вирішили... Ну, погодьтеся, якщо кілька друзів вирішили купити ділянки та побудувати поряд будинки, і при цьому вони з Кременчука, то до чого тут Кушнір? Так можна прив’язати до мене все, що пов’язане з моїм рідним містом. Давайте розділимо: Кушнір — це не Кременчук , а Кременчук — це не Кушнір. Багато людей з Кременчука переїхало до Києва, багато хто збудував тут будинки, купив квартири, веде бізнес, це що — усе моя орбіта? Та й фраза “з орбіти Кушніра” якось дивно звучить, моя орбіта — це моя сім’я.

— Ви сказали, що будинки там збудовані. Але, повертаючись до розслідування колег, вони стверджують, що там ведуться роботи — будуються котеджі.

Це інша земля, інша ділянка. Ваші колеги трохи неправильно трактували. Там дві ділянки, і на іншій ведуться будівельні роботи, вона так само до мене не має жодного стосунку.

— Повертаючись до “Київміськбуду”. Наскільки компанія відчула нестачу робочої сили у зв’язку з війною?

Якщо до війни в головному офісі працювало 360 осіб — це менеджмент саме девелоперської компанії холдингу, то зараз десь 150. Якщо взяти головний офіс, підрядників, субпідрядників, дочірні підприємства, то до початку повномасштабної війни працювало близько 16 тисяч осіб. Нині ж це десь півтори тисячі людей.

— Якщо завтра-післязавтра або ж у найближчі місяць-два місто виділить вам мільярд, як швидко ви зберете довоєнну кількість робітників?

А в такій кількості немає потреби — дай Боже, щоб гроші виділили. І три-чотири тисячі фахівців ми наберемо за тиждень, були б гроші. Ми маємо резерв для збільшення кількості працівників.

— Яка зараз ситуація з будматеріалами? Певний дефіцит минулого року спостерігався, і подорожчання, адже було багато імпортних матеріалів.

30 на 70 було співвідношення. З них 30% — українські будматеріали, а 70% — імпорт. І ми закуповували у тій же Білорусі. Звісно, що зараз ситуація змінилася. Багато закуповується у країнах Євросоюзу. І побудова логістики, ланок ланцюга доставки вимагала часу та сил. Це призвело до подорожчання. Не забувайте і про інфляцію, а ще ця валюта — усе разом дало приріст вартості за деякими позиціями до 60%.

— У контексті всього, що Ви розповіли і про ситуацію в компанії, і на ринку, не можу не запитати про ваш підйом на Еверест. З одного боку — ситуація нестабільна, у країні війна, а з іншого — Кушнір, який витрачає нечувану суму за підйом на гору. І судячи з усього — ці гроші належать дружині? Ваша дружина така успішна бізнес-леді? І чому вона кіпріотка?

Це не одне питання — давайте почнемо із сім’ї.

Свого часу я займався бізнесом. І був досить успішним бізнесменом. Почав я свою діяльність у 1993 році, після повернення з армії, а до цього я і зварювальником працював, і водієм бензовоза — усяке було в житті. Потім відкрив фірму. Щось виходило, щось — ні, але згодом бізнес почав зростати та розвиватися. Жив я тоді у Кременчуці — прожив там практично до 2010 року. І за цей час мені вдалося створити дуже непоганий, за мірками України, бізнес, куди входило не одне підприємство. У мене був свій нафтопереробний завод, було 50 штук заправок, було бензовозів 50 штук, були ресторани, готелі. Ресторанами Оксана (дружина — ред.) управляла. Були приміщення — торгових площ було близько 30 тисяч квадратних метрів. Навіть два “МакДональдзи” орендували у нас приміщення. Були офіси, плюс до цього були теплиці на площі 15 гектарів — вирощували троянди, гербери та інші рослини. І ми вкладали у розвиток міста, району. Тобто, зрозумійте, я приїхав до Києва не “злиднем” без гроша в кишені, я приїхав бізнесменом. І проблем із грошима у мене не було.

Коли 2010 року мене запросили на державну службу (на посаду заступника міністра оборони України — ред.), то я все передав дружині — усе на неї переписав. А кому було передавати? (сміється)

— Розумно.

І вона почала працювати. Природно, спочатку я іноді допомагав їй порадою, але зараз вона сама керує всіма процесами — я туди не лізу. Згодом усе у Кременчуці було розпродано. І я там не з’являвся, не пам’ятаю вже навіть скільки років, 13, напевно. І коли все розпродали — вийшла значна сума. А чому вона стала кіпріоткою? Якоїсь миті вже йшла війна — Донбас, Крим — вона вирішила структурувати бізнес за кордоном, який почала будувати ще 2010 року.

— А скільки років має іноземне громадянство?

Років уже п’ять.

— І вілла на Лазурному березі 1000 квадратних метрів.

850 квадратів. Пишуть, що угода закрита, але угода закрита не тільки за рахунок її, а й за рахунок кредитних грошей. Там кредити дешеві під 2 відсотки, і вона взяла на 12 років. Але вона може собі це дозволити, а з огляду на те, що вона вже іноземка, — більше ніж пів року у нас у країні вона не може. Вона живе чи на Кіпрі, чи у Франції. Їй так зручно.

— А вам?

А що мені? Мені зручно скрізь, мені зручно в наметі, мені зручно у лісі — скрізь.

— Ви вимогливі до побуту?

Узагалі невимогливий — я сплю на льоду під час сходжень, я не маю особливих вимог. І за кордоном у мене нічого немає. Увесь бізнес дружини я знаю, але в неї дуже хороший менеджмент, і вони справляються — моя допомога там не потрібна. Головне для мене — що все прозоро: податки сплачуються, у деклараціях усе зазначено.

— Наскільки мені відомо, ваша дружина багато допомагала армії, переселенцям після 2014 року.

Перші роки війни було мільйонів на 30 передано через КМДА продуктів. Потім багато автомобілів передано, дронів та ще багато всього. Має благодійний фонд, і вона надсилала звіт, що з початку повномасштабного вторгнення десь близько 2 мільйонів доларів витрачено на допомогу. Ніхто на цьому не піариться, ніхто з цього інформаційних приводів не створює — є потреба та можливість, Оксана допомагає. Мені приємно, що моя дружина робить це. Знову-таки — без піару та гучних заяв.

— Ваша дружина для вас — бойова подруга, людина, яка завжди поряд і підтримає?

Усе вище назване та ще кохана. Вона поділяє зі мною всі труднощі та негаразди. Вона ніби пристосовується до всіх цих моїх негараздів. Вона намагається мене якимось чином оберігати. Багато в чому я такий, як є, завдяки їй. І це мені дуже подобається.

— Вона пішла з вами на Еверест...

Не тільки туди, вона була і на Аконкагуа, вона була зі мною на багатьох горах. Хоча це їй не подобається. Не подобається, але йде — йде заради мене, знаючи, що це для мене важливо.

— Але погодьтеся, під час війни з Еверестом можна було б і почекати, відкласти.

Еверест — це моя мрія. Я до неї йшов багато років. Почав альпінізм займатися 86-го року. У мене безліч регалій, досягнень, сходжень, було багато невдач і обморожень.

І сходження на Еверест — мрія. Відкласти? Ви розумієте, я не знаю, скільки мені жити залишилося. А мрія, як і здоров’я — не чекає. Так вийшло, що оплату за сходження було проведено ще 2019 року, але потім — коронавірус, і довелося прочекати два роки. А потім непальська фірма поставила ультиматум: чи йдіть, чи — ні. Це була мрія, відкладена майже чотири роки. Коронавірус, війна, онкологія — я не міг більше чекати і переносити. Я не хочу потім сидіти і думати, що цього не зробив, хоча міг. Мрію треба реалізовувати. Потрібно йти до своєї мети, навіть якщо у вас є якісь фізичні чи інші проблеми. Потрібно боротися, йти вперед.

— Лікарі дали дозвіл на це сходження?

Я не питав. Лікар мій, звичайно, лається. Я йому мусив кожні два дні писати смс.

— Ви готові говорити про своє здоров’я?

Так, тим паче багато вже написали. Чому не розповісти?

— Багато людей закриваються і не хочуть на цю тему говорити.

Ні, я не бачу в цьому сенсу. Чому не казати? Навпаки, треба про це розповідати, вселяти іншим надію на майбутнє. Потрібно намагатися розповідати, що не все так погано у цьому житті, що боріться і ви зможете перемогти, і піднятися навіть на свій власний Еверест. У кожного є мрія, і потрібно до неї йти через усі негаразди, усі труднощі, через все на світі, але треба боротися. Тільки боротись перестанеш — і це тебе переможе.

— Як було вперше почути свій діагноз?

А я тоді не зрозумів, що це таке. То був 2005 рік. Мені вирізали на спині велику родимку. І сказали, що маю рак шкіри. Я запитав, скільки мені років жити залишилося. Ще начитався всякої нісенітниці. І я тоді не все зрозумів, зрозумів тільки, що потрібно спочатку щомісяця, потім раз на три місяці проходити ці “пети” (ПЕТ-КТ — ред.). Їх тоді ми не мали. Відповідно, доводилося їздити за кордон. Я тоді навіть не уявляв, що таке іноземна медицина.

— Як діагноз змінив життя?

Живу, тішуся кожному прожитому дню як останньому.

— Найбільша радість яка у кожному дні?

Те, що я прожив. Коли мені поставили діагноз, то сказали, що можу прожити і десять років, а можу три місяці. І ця онкологія вона така — ні, ні, а потім усе по новій. Уже тричі “ловив” метастази. Тому кожен прожитий день — це щастя. Кожна вершина — це перемога над собою та над хворобою.

— Ваші виїзди за кордон — це здебільшого були медичні поїздки?

Здебільшого. Обстеження, реабілітація.

— На тлі діагнозу, не найпростішого, лікування та звинувачень, які посипалися на вашу адресу, — як ви все переносите?

Усі чудово розуміють, що більшість хвороб — від нервів. Зрозуміло, переживаю за це все, але водночас, як-то кажуть, хворію, борюся — нічого не залишається робити. Я не можу постійно думати про те, що про мене говорять та думають інші. Тому що треба жити і робити свою роботу, і намагатися її доробити, бо решта — дрібниці. Якщо ти постійно розмірковуватимеш про те, що про тебе інші думають, то довго не простягнеш. Потрібно займатися роботою, чим я і займаюся. Комусь здається, що я нічого не роблю, але це — величезна праця, і мені за неї не соромно, як і за самого себе.

— А що стимулює жити та працювати?

Любов до життя, радість від нього — бажання жити.