Мама звільненого моряка: Всі хлопці планують залишитися на службі

КИЇВ. 9 вересня. УНН. В рамках обміну між Росією та Україною, додому повернулися 24 моряка, захоплені під час атаки на українські судна в Керченській затоці. В листопаді 2018 року екіпажі катерів “Нікополь”, “Бердянськ” та буксира “Яни Капу” вирушили із Одеси в Маріуполь, проте опинилися в російському полоні, де моряки утримувалися більше 9 місяців. Вони повернулися додому 7 вересня, разом із іншими 11 звільненими українцями в рамках обміну. Владислав Костишин був штурманом на артилерійському катері “Нікополь”. В той час він проходив військове стажування на катері. Костишин навчався в Одеській морській академії. Мама Людмила Костишина в бліц-інтерв’ю УНН розповіла, що Владислав планує й надалі служити

— В якому стані повернувся Владислав та інші хлопці?

— Як вам сказати, хлопці повернулися в такому стані наче “загублені в цім світі”. Це як перша була зустріч. Вони один одному казали “вщипни мене”. Вони не вірили, що це не сон, а реальність. Вже були в Україні, а не вірили, що опинилися на свободі. Вони не знали що їх будуть обмінювати. О четвертій годині ранку до них прийшли й сказали: “Костишин, з речами на вихід”. Це мій мені розказував. Йому кинули сумку, він всі речі позбирав й вони вийшли. Потім віддали їм ще дві величезних сумки речей, які лежали на складі. Це речі, які ми йому передавали, волонтери, а їм просто не видавали. Їх всіх посадили в автобус, нікому нічого не говорили й почали вивозити. Коло кожного стояв ще фсбшник. Їх везли, а вони не знали куди. Привезли їх в приміщення й тоді вони вже зрозуміли, коли були в аеропорту. Й то вони не знали, як відбуватиметься обмін. А коли вже побачили, що приземлився літак з українською символікою, то зрозуміли, що вони поїдуть додому.

— Перед тим, як вони вилетіли, чи пропонували їм щось підписувати? Що відбувалося в “Лефортово”?

— Я лише знаю, що вони не знали куди йдуть. Про бумаги мені він (Владислав Костишин — ред.) нічого не говорив. Але на руки їм видали якісь документи перед посадкою. Але що там — я не знаю.

— Вам син розповідав, як до нього ставилися в неволі? Чи застосовували силу?

— Син мені сказав, що було дуже важко морально й психологічно. Фізично — ні. Він мені сказав, що нормально до них всіх ставилися, говорили до них на “ви”, але жили вони, звісно, в тюремному режимі. Часто до них в віконечко заглядали. Казав, що весь час за ними слідкували, що весь час на очах були.

— Що кажуть лікарі?

— Вони зараз всі перебувають в госпіталі. Тоді вони всі їхатимуть в Одесу. Їх там буде збирати командуючий. Що він їм казатиме — не знаю. Після цього їм дадуть місяць відпустки, а тоді назад, на службу. Я, принаймні, не чула, щоб хтось з хлопців сказав, що покине службу. Ні від кого такого не чула. Всі планують далі служити. Й офіцери, й матроси. Хто може через стан здоров’я не зможе — то вже інша справа.

— Як ви особисто до цього ставитесь, як мама?

— Я за те, щоб син ніс службу, бо він цього хоче. В нас й навіть мови про це не було (про розірвання контракту — ред.). Він ще як вчився, коли був курсантом, пам’ятаю, як в нього була практика, ми за нього отримували лейтенантські погони (під час випуску, лютий 2019 року, в цей момент українські моряки знаходились в РФ). Йому й Богдану Головашу командуючий флоту вручив кортики, то син, як приїхав сказав: “Як я до тебе довго йшов, сім років”. Владислав був дуже радий. Це важливо для нашої родини. Ми його підтримуємо. Нам казали, що ви може розірвати контракт, тому що там є такий пункт, що це можна зробити по стану здоров’я або після полону. Але в нас про це мова не йде й ми такого навіть не радимо.

— Ви спілкувалися з Володимиром Зеленським?

— Цього разу ні. Ми мали, а не вдалося, бо було дуже багато людей й ми з ним не говорили.