Експерт розповів, як вирішується питання із соціальним житлом в інших країнах

С.Кударенко зауважив, що і розвинені країни заходу стикаються з проблемою бідності, незабезпеченості житлом вразливих верств населення.

“В Італії, Німеччині, Данії, Великобританії існує значна частка людей, які не мають власного житла і довгі роки живуть в орендованих приміщеннях. Соціальна політика цих країн сильно відрізняється одна від одної. У США і Великобританії самі основи державної політики не передбачають довгострокових соціальних програм будівництва житла. У Німеччині та Франції такі програми існують вже довго, але дають результат зі змінним успіхом. У разі великих криз — як війни або економічні спади — всі уряди проводили соціальну політику в житловій галузі. Тому цікаві ті соціальні програми, які уряди застосовують у мирний і стабільний час”, — зазначив С.Кударенко.

За його словами, у США є два варіанти вирішення проблеми з дешевим житлом. Власники житла можуть отримати від уряду компенсацію різниці між ринковою ціною на їх житло і низькою платою за неї бідним орендарем. Другий шлях — уряд щомісяця виділяє субсидії бідним сім’ям для оренди житла. В цілому ринок житла будується і фінансується приватним сектором.

Відповідно, фонди і компанії мають різні за вартістю програми будівництва житла. Державні кошти не залучаються.

“У Німеччині житлові програми дешевого житла змогли вирішити післявоєнні проблеми його відсутності. Держава надавала кредити забудовникам для побудови такого житла. Згодом були введені субсидії і компаніям, і орендарям. Розвиток економіки і зростання багатства зменшив політичну підтримку соціальних програм житла в 80-х рр. Терміни угод між урядом і забудовниками закінчилися і останні не несли соціальних зобов’язань. З 90-х рр. орендарі вже платили ринкову ціну житла.
Ліволіберальні уряду на межі століть давали дешеве житло мігрантам з не європейських країн, що сприяло розгортанню гетто і міжрасового протистояння в Німеччині. З 2002 р напрямок соціального житла було змінено і спрямовано на вразливі групи населення — багатодітних та одиноких батьків”, — пояснив С.Кударенко.

Він не вважає приклад Німеччини, де до 80% відсотків населення, залежно від місцевості, живе в орендованих помешканнях, вартим наслідування.

Також він наводить приклад Франції пройшла шлях активної державної підтримки соціальних житлових програм, які, з часом, були замінені на адресну допомогу малозабезпеченим.

“Франція також переживає ряд проблем, пов’язаних з концентрацією бідних в районах соціального житла: криміналом, проституцією, розповсюдженням наркотиків, расовими злочинами проти корінних жителів міст. Зокрема, в Парижі за останні роки було кілька бунтів африкано-арабських мігрантів проти парижан”, — зауважив С.Кударенко.

Він наголосив, що попри те, що соціальне житло вирішує проблему нестачі приміщень, однак не вирішує саму проблему бідності — просто консервуючи її.

“Для України важливий досвід Заходу в двох питаннях. Бідність і відсутність державних програм соціального житла повинні підняти питання про політичну підтримку таких програм. Пільги, субсидії повинні дати можливість, особливо молоді, купити за невисокі ціни власне житло. Причому треба врахувати, що такі програми не повинні концентруватися тільки в мегаполісах. Будівництво житла в сільських районах або в малих містах також буде чинником соціального і економічного розвитку аграрного ринку. Зазвичай з паралельним розвитком самого ринку. Соціального житла потребують і гнані війною переселенці. Держава, по суті, за ці роки нічого не зробило для цих людей. Вони кинуті напризволяще. Зате їх людський потенціал є причиною вкладати гроші в будівництво дешевого житла на покупку або оренду з правом подальшої покупки. Це зніме соціальний і політичний тиск на міста і регіони такого переселення”, — вважає С.Кударенко.