Російсько-українська війна змусила велику кількість українських родин, зібравши лише найнеобхідніші речі, виїжджати з окупованих та прифронтових територій. Хтось зумів адаптуватися на новому місці проживання, зокрема, знайти роботу, житло. Хтось, навпаки, не зумів знайти себе у новій громаді. Такі люди при першій-ліпшій нагоді намагаються повернутися до рідного населеного пункту. Навіть, попри те, що житло може бути зруйноване, є серйозні проблеми із працевлаштуванням.
Звісно, що зміни в житті батьків, їхні проблеми та переживання безпосередньо впливають і на дітей, яким так само непросто як і дорослим адаптуватися до нових умов після вимушеного переїзду, пише УНН.
Станом на березень 2024 року в Україні з майже п’яти мільйонів офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб близько одного мільйона становили діти віком до 18 років.
Зрозуміло, що ці діти повинні відвідувати дитячі садочки та школи. Але, як свідчить статистика, батьки та опікуни дітей-переселенців віддають перевагу їхньому онлайн-навчанню у тих навчальних закладах, які вони відвідували раніше.
Так, за даними Нової української школи по деяких обласних центрах України у Тернополі навчальні заклади міста відвідують лише 28% дітей-переселенців, у Вінниці та Кропивницькому – по 32%.
Як зазначають в НУШ, частина родин-ВПО хоче, аби діти вчилися в рідній школі, де всі знайомі й все звично. Навіть якщо заклад освіти працює дистанційно й невідомо, коли зможе відновити очне навчання. У когось є перестороги, що дитину не приймуть у новому колективі або до неї буде інше ставлення. Тому, залишаються у своєму класі та школі попри те, що навчаються та спілкуються на відстані.
Також спрацьовує фактор того, що школи, які через війну були змушені перейти на онлайн-навчання намагаються зберегти педагогів та учнів, бо є пересторога, що їх закриють.
Натомість експерти з якими поспілкувався УНН переконані, що діти-переселенці обов’язково повинні відвідувати дитячі садочки та школи саме на новому місці проживання, адже це є важливим фактором їхньої швидкої адаптації та соціалізації в новому середовищі.
На жаль, дуже часто діти не йдуть офлайн в ті школи, чи садочки. Або їх не відпускають батьки, або з інших причин, або їм просто зручно зі своїми старими вчителями у своїх старих школах дистанційно навчатися. Але якраз це і не дає їм нормально адаптуватися, тому що власне школи і дитячий садочок це ті місця, де дитина проводить половину свого активного часу. І це власне і є місця реінтеграції, соціалізації до тієї громади, в яку вони потрапляють. Там заводяться нові друзі, знайомі. Не можна соціалізуватися, коли ти знаходишся в іншому місці і 5-6 годин свого шкільного часу сидиш онлайн, а потім ти виходиш у незнайому для тебе громаду і що ти там шукаєш? Особливо дітям це важко. В кожній школі є соціальні педагоги, практичні психологи, які чітко знають, що треба робити з внутрішньо переміщеними дітьми, з переселенцями, і намагаються їх плавно адаптувати до життя в місцевій громаді, забути про пережитий стрес. Одним словом психологи працюють із цим. Тому перше, що треба зробити – це власне зробити так, щоб діти пішли у шкоду і дитячий садочок
Водночас психологи зазначають, що педагоги мають контролювати процес адаптації дітей переселенців, але в жодному випадку не відокремлювати їх.
Персонал школи, учителі мають розуміти, що є такі діти, що вони можуть потребувати додаткової уваги, можливо там треба організувати супровід психолога. Але я не вважаю, що треба якось особливо їх виділяти. Бо може статися так, що буде така рентна поведінка, коли виділення цих дітей може навпаки сприяти їх відокремленню, а не інтеграції. Про це мають знати дорослі. А дитина – якщо вона хоче ділитися своїм бекграундом – вона може ділитися цим особисто. Просто треба створити умови, як для будь-якої дитини, яка приїхала, прийшла в нову школу, щоб не було булінгу та подібних речей. Але це робиться з усіма новенькими – не тільки з тими, хто приїхав з окупованих територій. Будь-яка нова дитина має долучатися до шкільного колективу через знайомство, через якісь кроки з інтеграції тощо
Очевидно, що багато в чому процес інтеграції дітей на новому місці проживання залежить від намірів та рішень їхніх батьків. Але й самих громадах потрібно створювати умови, щоб хлопці та дівчата, які вимушено покинули рідні домівки адаптувалися швидше. Зокрема, у Броварській громаді Київської області цьому питанню приділяють значну увагу.
Нині дитячі садочки та ліцеї нашої громади відвідують 661 та 1185 дітей-переселенців відповідно. В наших дошкільних та навчальних закладах працюють чудові вихователі, педагоги, психологи, які розуміють, що ці діти втратили рідну домівку, друзів, звичне коло спілкування. Наші фахівці докладають максимум зусиль, щоб ці діти не почували себе чужими. Працівники управління освіти спілкуються з батьками, переконують, що діти повинні в живу спілкуватися зі своїми однолітками, що офлайн навчання, особисте спілкування з вчителями дає змогу дітям краще засвоювати знання. І що найголовніше, ми займаємо чітку позицію, що чужих дітей не буває. З яких би куточків України вони не приїхали, всі вони діти Броварської громади