КИЇВ. 10 серпня. УНН. Гумор під час війни, жарти «нижче пояса», Херсонщина під окупацією – про це і не тільки УНН поговорив з відомим українським коміком Славою Бу.
- У першу чергу до тебе запитання: чи "на часі" зараз гумор?
100% так! Я також цим питанням задавався як тільки почав виступати, вже під час повномасштабної війни, десь у середині квітня. Трішки були дисонанси, що «ми розважаємось», «ми знімаємось» - таке було до моменту, коли військові почали приходити на концерти, почали дякувати за виступ, писати про це, тому що я такі питання теж у соцмережах задавав підписникам, з глядачами спілкувався. Військові самі писали в особисті повідомлення: «Нам не стане легше, якщо ви всі у смутку сидіти будете. Жартувати треба, ми тут також жартуємо, нам треба щось дивитися, ви маєте наповнити YouTube-простір контентом, аби люди могли відволікатися». І найелементарніше, типу: а кому стане легше якщо НЕ жартувати? Стане краще? Якщо ми не зробимо концерт, не знімемо шоу – не буде ж від цього краще? При тому у багатьох коміків це зараз основний спосіб заробітку, основна робота. Ми маємо жити, існувати, платити за квартиру, донатити в тому числі. Дуже багато концертів благодійних – я сьогодні приїхав з Дніпра, вчора було два благодійні концерти.
Я кожного дня щось кудись відправляю, бо запитів неймовірна кількість – чим більше підписників стає, тим більше людей пишуть, звертаються з чимось: «те пошир», «тут допоможи». Гумор – це, по-перше, спосіб заробітку грошей; по-друге, людям треба також жартувати, дивитися… Гумор – це ж не тільки стендап, це ж і меми, це і обговорювання новин.
- Чи приходять до тебе на виступ люди зі скаргами про те, що гумор «не на часі»?
А чого вони приходили б? Якби у них були б такі думки, чого б вони тоді приходили б? У коментарях є такі, так. Один коментар в мене був: «П***єть – нє ваєвать» - я думаю, дуже грунтовно, але писати поганий коментар – це також «нє ваєвать»». Військові приходять, купують квитки самі, хоча ми часто пишемо на афішах: «Військовим, ЗСУ, ТрО – вхід безкоштовний». Часто бачу тут військових, у Києві. У них є і вихідні, і ротації, і просто хтось працює в штабах. Вони прямо у формі сидять, ми з ними жартуємо. Я у них на пряму запитував: «От ми зараз сміємось, Вам нормально?» - «Канєшно нормально, які запитання?». Якби ресторани перестали готувати десерти, бо вони «не на часі», а він любить чізкейк, такий: «я у вихідний хочу з’їсти чізкейк», а інший каже: «я у вихідний хочу послухати жартів про тещу» - він хоче розважитися.
Музика – це також дозвілля, це також розвага – і що, музику заборонити? Концерти є, більшість благодійні. Отаке.
- Як вплинула війна на гумор загалом?
Змінився дуже сильно. Це відбулося саме по собі, органічно. У кожного коміка особисто. Не було такого, що ми зібрались всі разом і змінили вектор гумористичної діяльності. Кожен зрозумів про що треба жартувати, а про що ні. Якщо хтось не зрозумів – він просто не отримає аудиторію, переглядів, підтримки серед глядачів у нього не буде. Якщо жарти не своєчасні, не актуальні, тоді таке відбувається. Гумор зараз має просвітницьку функцію. Я зараз виступаю у різних містах зі своїм концертом «Херсон – це Україна!». Я хочу людям донести, що відбувається з моєю областю, бо жителів різних регіонів, областей по-різному торкнулася війна. Хтось може бути трохи не до кінця в контексті, або він не хотів заглиблюватись в нього, або в нього були певні упередження з приводу якихось регіонів. Мені не хочеться, щоб люди казали: «Херсон – це й так було російськомовне місто, вони й так були росією» - це не так, я своїми жартами це доводжу. Через гумор я несу ще й соціальну функцію. Хтось зніме документальний фільм, хтось напише пісню, хтось роман про це напише – я можу це зробити через жарти, чому б мені цього не робити?
- Які зміни в собі як у коміку помічаєш?
По-перше – це перехід на українську. Повна українізація всього: себе, свого контенту, свого майбутнього, мого напрямку розвитку в стендапі. Точно немає і не буде найближчі десятиліття планів виступати в росії. Якщо завтра скінчиться війна навіть – найближчі роки не буду ніяк взаємодіяти. Я не те щоб нейтрально, але був дуже далеким від війни, яка була на сході, дуже далеко, бо вона була «десь». Я не бачив проблем ні у війні, ні в артистах російських, ні в поїздках до росії, я не їздив сам, але не відмовлявся від такої ідеї – в теорії я міг би також приїхати на якийсь фестиваль, бо не було такої свідомості. Я визнаю, що так не мало бути, але було отак і у більшості було отак. Погано, що не всі ще до кінця усвідомили – є люди, які: «ааа, так було 8 лєт?!», а є люди, які досі: «а што язик, што язик? как говорили па-русскі, так і будєм говоріть». Потім вони приходять і кажуть: «так ви рускій горад» - і забирають область. Тут дуже легка причинно-наслідкова просліджується тенденція, зв’язок, тому звичайно треба відокремлюватися повністю, відсіювати людей з «ватними» думками, залишати їх по ту сторону кордону. Хоча їх теж примусово не вивезеш – не знаю як тут чинити, але те, що треба на рівні національної свідомості це виховувати, вирощувати і популяризувати – це точно, це обов’язок просто кожного окремо. Не треба сваритися з російськомовними, а треба просто показувати, що українське – це круто.
- Ти з Херсонщини, як херсонці зустріли рашистів?
Я приїхав у Херсон 23 лютого, 25 мав бути концерт. Мої батьки живуть на Херсонщині, у Голій Пристані. Наступного дня все почалося, всі новини, весь шум, всі чати, все почало кричати про те, що почалася війна. У мене ж в Телеграмі ніколи новин не було, завжди було пусто, тільки чати з друзями. І ось чати з друзями «кишать» новинами – вибухи у Києві, хтось виїжджає, хтось сидить в укриттях. Було страшно, бо я бачив по новинах, що через Чонгар і Арабатську стрілку ворог заїжджає у Херсонську область, а це близько. Їм там їхати кілька годин і вже всі тут. Вже були новини, що по Херсонській області розбили військові частини, вже немає супротиву військового, наші військові їх тут не зустрічають – всі набагато далі. Ми не розуміємо, що нас чекає далі – чи танки поїдуть по місту, чи що буде?
Увечері 24 і 25 лютого починаються бої на Антонівському мосту, стало зрозуміло, що там не та сила, яка мала б його захищати – сила там набагато менша, аніж мала б бути – ледь не ТрО з «калашами» стоїть проти танків. Там був якийсь незначний супротив, але він був набагато меншим, ніж та сила, яка йшла з Криму на Херсон, тому, на жаль, були великі втрати в боях на Антонівському мосту. Тим часом у Голій Пристані було тихо, нічого не відбувалося, але з’їдало те, що ти сидиш тут, не знаєш що чекати, треба щось робити. Не те щоб прямо розумів, що я у воєнкомат і все (я не служив, у мене досвіду немає), та й в Херсонській області вже воєнкомати не функціонували, тому просто думав про волонтерство, або ще щось таке, а далі вже буде видно – мобілізація-НЕмобілізація.
росіяни тим часом повністю окупували Херсон, вони пішли на Миколаїв. Миколаїв їм взяти не вдалося, вони повернулись до нас. Почали осідати у місті: захоплювати адмінбудівлі, вокзали, розташовуватися. У місті теж не було кому зустрічати їх – були пацани, по-моєму це була навіть не ТрО, просто пішли зустрічати танки, цей момент в історії окупації Херсону назвали «Сєрєнєвий парк». Тоді загинуло близько 30 юнаків, хлопців, чоловіків, бо їх повністю «скосили» військовою технікою у Херсоні – з танків, кулеметів. Всі зрозуміли – а з чим тоді йти? Зброї немає ні у кого. Військових немає, поліцейських немає, нацгвардії немає – немає силових структур. Люди залишились самі.
Кілька днів всі просто сиділи по будинках, дивилися новини та намагалися зрозуміти чи можна виходити. Якась волонтерська діяльність все ж таки продовжувалась. Я працював у пекарні свого дядька, ми намагались знайти борошно та інші інгредієнти для випікання хліба. У нас була як благодійна частина (ми просто роздавали нужденним хліб), а також ми працювали як звичайний магазин, були працівники, яким також потрібно було годувати свої сім’ї. Величезний дефіцит товарів у магазинах став явним одразу ж, дуже швидко. Люди через паніку скупили все, так завжди відбувається, це неможливо контролювати. Люди розуміють, що далі буде щось дике і запасаються усім. В АТБ залишилося все найнепотрібніше – просто приходиш такий: морозиво – дуже багато його залишилось, а це був початок березня. Усі напівфабрикати, овочі всі розібрали, але потім їх почали завозити люди з сіл. А магазини пустішали, запаси вичерпувались. Отаке.
Ми ще приходили на мирні акції та протести, але вони дуже швидко перетворювались у розгони. Стріляли світло-шумовими гранатами, шашками з сльозогінним газом, іноді для показухи забирали найбільш активних. Це психологічно било дуже сильно, бо була думка: «зараз до мене під’їдуть і заберуть». Але місцеві ще довго ходили на такі демонстрації, ще дуже довго був спротив. На жаль, люди зараз розплачуються за це, бо у ворога вже є можливість визначати особу, хто де був, і просто приїжджають до активістів, влаштовують обшуки, щось забирають, часто люди просто зникають.
- Як це жити в окупації?
Емоційно жахливо. Я просто не можу жалітися на умови життя, тому що я жив у свого дядька, ми працювали у пекарні, мені було чим забити час, бо ти щось фізично робиш. Мені було що їсти, було що робити, був зв’язок зі світом навколишнім. Я зв’язувався з друзями коміками тут у Києві, ми і стріми вели, і просто зідзвонювалися часто, спілкувалися. Просто чекаєш незрозуміло чого. З одного боку в новинах кожного дня умовні наші експерти говорять, що «все, два дні–два тижні» (Херсонщину звільнять – ред.), і ти начебто чекаєш, а воно щось все взагалі не так і далі тільки гірше й гірше. А з іншого боку не було думки прийняти це, не було думки, що «ай, ладно, нехай буде росія вже, перетерпим та й добре». Не було взагалі ані на секунду. Була думка лише: «Як виїхати?», а потім вже допомагати з вирішенням того, аби звільнити. Довга дорога, кожного дня змінювались маршрути. Було важко зрозуміти як виїжджати і чого чекати далі. А думки такої, щоб прийняти правила гри та й все ні в кого не було.
- Які теми зараз "табуйовані" для жартів?
У гуморі таких тем не має бути взагалі – це відповідальність і свідомість кожного коміка окремо. Просто ти логічно, на інтуїтивному рівні, на рівні гуманності розумієш про що можна жартувати, а про що ні. Звичайно, що про міста, у яких відбувалось просто тотальне знищення людей, про таке місто просто неможливо написати смішний жарт.
Є такий вислів: «Комедія – це трагедія + час». Гумор завжди будується на поганому, в гуморі неможливо бути красавчиком завжди: ти або жартуєш над собою, або над кимось. Це завжди біль. У кожному жарті завжди є біль. Умовно, чим сильніший біль, тим «сильніший» жарт – така формула працює, але це можна собі дозволити лише через певний час, коли пройдуть ці «живі» рани, тоді можна буде над цим іронізувати, якщо це не буде нікого «тригерити», якщо ми зможемо далі спокійно це обговорювати і жити з цим. Ми ж можемо просто беземоційно обговорювати якісь битви Другої світової чи Першої Світової? Ми можемо про це спокійно говорити: «там спалили місто» - ми можемо спокійно говорити так про якесь австрійське місто, жодної емоції це не викликає, тому що ми це розглядаємо як історичний факт. Щось було, це було колись. Навіть про наші міста, які зараз постраждали, колись так говоритимуть. Зараз це висміювати дивно. Що робити? Жартувати над нашими втратами чи що? Жартувати над політиками – взагалі запросто! Не розумію цього «на часі-не на часі», як це не можна критикувати? «Не можна критикувати» - це нагадує трошечки умови тоталітарного режиму – «всмислі»? Не робіть єрунду, не будемо критикувати. На серйозні теми можна буде жартувати вже після перемоги.
- Чи можна жартувати, до прикладу, з трупів орків?
Над ними жартувати можна. Це просто. Просто так «чмирити» русню – це зараз дуже легкий шлях в комедії. А сміятися над ними – звичайно можна, вони все роблять для того, щоб ми над ними сміялися. Там що не новина – то брєд повний, особливо коли вони якусь пропагандистську єрунду придумають – то брєд повний. Ти такий: «блін, та я навіть не додумався до такого». Ми сидимо разом жарти пишемо і не можемо таке придумати, дайте сценаристів ваших, будь ласка!
Ми, українці, зараз так сильно страждаємо від них, що будь-які методи зараз дієві. На початку війни ми ж всі дружно відправляли росіянам трупи орків, відправляли у відгуки на Google-картах. Якщо людям, які зараз страждають від їхніх нападів, стає від цього легше – нехай так роблять. Якщо комусь легше кричати: «русня» і далі нецензурні вирази – хай буде! Так, ми дуже сильно постраждали, тому маємо право як завгодно про них висловлюватися, жартувати, і все інше. Я не бачу, що ми тут уподібнюємося їм, бо ми цього не робимо, ми це висміюємо. У нас ні в кого немає настроїв іти винищувати якусь сім’ю, як тут, вони прийшли в дім, зруйнували його і вбили людей. У військових, в першу чергу, такого немає. Цивільні можуть думати все що завгодно, ми нікуди все одно не поїдемо, а у військових таких настроїв немає – вони знають, що їм треба повернути кордони.
- Сьогодні стендапери - це такі "голоси народу", які теми окрім війни сьогодні найгостріше стоять у вашому комьюніті?
Українізація, дуже сильно підіймається це питання. Заборона, не заборона, адаптація, відокремлення від всього російського контенту. Також підіймається проблема спілкування з російськими друзями, родичами, колишніми колегами, тому що є кілька українських коміків, які не так давно, до початку повномасштабної війни, але не так давно переїхали в росію і з ними втрачено контакт, однозначна щодо них позиція, тому що там ні підтримки, ні адекватної позиції не було виражено, тому це також іноді серед тусовки обговорюємо. Стосовно «хароших рускіх» також дуже спірні думки – у кожного свій рівень русофобії. Для когось це все ще «вайна путіна і чіновнікав», для когось навпаки максимально протилежно «весь народ знищити, спалити».
- Що ти зробиш в першу чергу після нашої перемоги?
Поїду додому до батьків, бо зараз не так багато навіть на зв’язку, тому що важко з ними зв’язуватись, там з мобільним зв’язком дуже великі проблеми та й з інтернетом тим паче, тому я дуже вже сумую. Буду допомагати з відновленням усього, що там скоїлося. Так як зараз тут відбувається – є волонтери, їздять по Ірпеню, Бучі, Гостомелю. Я їздив один раз на розбір завалів також з волонтерами, там, я впевнений, такий рух також буде, я буду долучатися до відновлення. Хочу побачитися з усіма родичами та друзями, які там або звідти повиїжджали, і з ними також важко перетнутися десь. Сумую за своїм домом.