Коли окупанти прийшли в Енергодар, Максим був у місті.
“Десь 28-29 лютого ми приїхали на перший блокпост і вирішили починати формувати барикади”, — розповідає він.
Приклад місцевих активістів надихнув енергодарців — люди, побачивши, що зводяться барикади, приєдналися до роботи.
“Наступного дня дуже багато людей приїхало та підключилося до роботи. Почали привозити шини, стягувати пісок, робити окопи, захисні споруди. Волонтери привозили їжу на блокпост хлопцям, які там чергували вдень та вночі. Таким чином, у нас з'явилася місцева самооборона, яка захищала. Але це не ТрО, а просто місцеві люди, які захотіли захищати свою територію”, — розповідає Максим про дні перед приходом окупантів.
За словами Максима, росіяни під'їжджали до Енергодару, але побачивши протитанкові їжаки зупинилися, а потім навіть намагалися домовитися з жителями міста, щоб їх пропустили. Ворог наближався, але не нападав — так тривало кілька днів. Жителі Енергодару збиралися біля барикад, приходили з українськими прапорами. Людей, розповідає Максим, було справді багато. Але на початку березня росіяни спробували взяти місто штурмом. Почалося все пообіді.
“Штурм був зі зброєю, вони обстрілювали блокпост, у них було 3 танчики, які під'їжджали та обстрілювали, та близько 100 одиниць техніки. У когось була зброя з наших і їм дали бій, відстрілювалися на скільки це можливо, але з численним угрупованням, яке зібралося з їхнього боку, хлопцям довелося відступити. Коли все почалося, я був із дитиною. Але коли побачив повідомлення і що мер закликає приїхати на блокпост усіх небайдужих, то завіз дитину до безпечного місця та поїхав на блокпост. Там уже розпочався бій. На той момент була активна фаза — танчик ворога обстрілював позиції. Я розгорнув машину і зайнявся тим, що почав вивозити людей, які відступали від блокпосту до міста і рятувати, наскільки це слово застосовується в цій ситуації”, — розповідає активіст.
Далі росіяни рушили у бік АЕС.
“Вони дуже всього боялися і обстрілювали вікна, якщо штори колихалися – теж обстрілювали. Видно було по будівлях – як вони йшли, і зачищали периметр. У нас там (на АЕС — ред.) є спецпідрозділ, який охороняє електростанцію, вони прийняли бій. Бій був сильний, підбили один танчик. З офіційних джерел ми дізналися, що, як мінімум, був один загиблий з їхнього боку, командир танка. Бій супроводжувався стріляниною, це все тривало годин до 4-5 ранку”, — описує Максим події, що розгорнулися в Енергодарі, тоді, коли весь світ із затамувавши подих спостерігав за тим, як окупанти стріляють у бік АЕС з танка.
За словами Щербини, коли росіяни увійшли до міста, багато місцевих жителів поїхали, скориставшись першою ж нагодою. Сам Максим, який працював головним інженером у медико-санітарній частині, не міг залишити роботу, крім того, підозрював, що значиться у списках активістів і, ймовірно, не зможе перетнути блокпости окупантів. Але й у місті, як з'ясувалося, було небезпечно.
“18 березня приїхали орки, заявилися в кабінет до директора, мене на той момент на місці у своєму кабінеті не було. Я був на території, а територія медико-санітарної частини велика. Пролунав дзвінок від директора з проханням зайти до нього в кабінет. Коли я йшов у кабінет, то вже бачив що стоїть їхній УАЗик і припустив, що можуть захотіти зустрітися зі мною, тому по можливості підчистив телефон, повидаляв все непотрібне і тоді зайшов до кабінету. Там на мене вже чекали, якийсь військовий. Людина була у військовій формі, пересмикнула затвор пістолета і попросила піти за ним. Ми пройшли – він цілеспрямовано йшов до мого кабінету. Зайшли до кабінету. Він провів обшук, огляд моїх речей, забрав телефон, потім зателефонував своєму напарнику. Той підійшов уже з автоматом і з конвоєм мене повели у бік УАЗика. Посадивши в авто мене попросили, щоб я відвіз їх до свого товариша, теж активіста, якого вони розшукували. Вони переглядали мій телефон і ставили запитання. Я відмовлявся, але розумів, що адресу товариша вони знають - бачили їхні машини поблизу - і, що, швидше за все, його вже немає за цією адресою. Тому отримавши пару ударів зрозумів, що чинити опір немає сенсу.
Ми проїхали до будинку товариша. Але продовжували сидіти в авто. Вони переглядали мій телефон, перегортали фото, перевіряли чати, записник… В одному з чатів їм не сподобалася риторика повідомлень про те, як місцеві до них ставляться. Вони почали обговорювати це між собою, а потім пролунала фраза, що мене треба вивозити на пустир та ламати. Уточнили, що по-тихому. Після цього ззаду під'їхав цивільний автомобіль - віджатий у когось із мешканців Audi. Спочатку мене хотіли пересадити в цю машину, але оскільки це було вдень і на вулиці, вони вирішили зробити це в іншому місці.
Ми виїхали на промзону, там мене вивели, вистрілили кілька разів, показавши серйозність намірів. Після чого дістали ніж і почали колоти, різати вуха, засовували дуло пістолета до рота... Вони вимагали, щоб я зв'язався з товаришем чи вивів його на них. Я довго відмовлявся, говорив, що не знаю де він, що він зник і на зв'язок не виходить”, — розповів Максим.
На цьому страждання чоловіка не закінчились. Його засунули у багажник авто та вивезли до лісу.
“Там мене поставили на коліна, погрожували пістолетом, почали розпитувати. Запитували чи у когось у місті є зброя, чи був я на блокпосту. Я був на блокпосту, як і більшість городян, тому підтвердив це. Дуже довго розпитували: частину допиту один знімав на телефон, а другий гортав мій телефон, шукав інформацію, дивився номери, детально все перевіряв. Після допиту почали говорити, що вони хочуть миру і добра, що якщо хочу жити – потрібно з ними співпрацювати. Попередили, щоб я зливав їм інформацію.
Після чого вони посадили мене в салон авто, відвезли назад до медико-санітарної частини, віддали мій телефон. Але перед цим показали кілька статей мера – текст був написаний українською і вони попросили перекласти що там написано.
Потім відпустили мене”, — розповів Максим.
Щербина розповідає, що окупанти іноді дзвонили йому, щоб дізнатися, наприклад, про те, хто був присутній на мітингу. Так було, коли зник перший заступник мера Енергодару Іван Самойдюк та люди вийшли на мітинг на його підтримку. Тоді все закінчилося сутичкою з окупантами.
“Ось у такі моменти вони дзвонили, питали в мене, що було, хто там був, намагалися отримати інформацію. Я включав наскільки можна було дурня, говорив що не бачив і не знаю”, — пояснює Максим.
Після того, як окупанти почали розшукувати активіста, який зняв та спалив, вивішений ними червоний прапор, Максим зрозумів, що треба ховатися.
“Я розумів, що мене беруть на гачок”, — каже Щербина.
Нині ситуація у місті складна. Гуманітарну допомогу доставити туди практично неможливо. Всі вантажі ретельно оглядаються окупантами. Частково гуманітарна допомога проходить через кризовий центр у Запоріжжі, через НАЕК Енергоатом, але все контролюється і навіть траплялися випадки, коли окупанти забирали українську гуманітарку та роздавали її городянам від свого імені.
Більшість жителів залишили місто, залишилися в основному співробітники АЕС, а також ті, хто боїться виїжджати й не знає, чи зможе облаштуватися на новому місці.
“Нещодавно були збори з главами ОСББ. Зібрали вони голів об'єднань багатоквартирних будинків і попередили, що люди повинні оплачувати послуги тепловодоканалу їм у готівці, але є нюанс, що в місті банки не працюють і готівка у багатьох закінчується. Тобто, на картах гроші є, а на руках практично немає. Вони через своїх людей, колаборантів, ставлеників почали пропонувати послуги з переведення в готівку коштів під відсоток. Було озвучено 10%. Але в чатах пишуть і про 20%”, — розповідає Максим про ситуацію у місті.
У місті закрито більшість магазинів. Деякі підприємці провозять продукти, ймовірно, контрабандою. Але окупанти пропонували місцевому бізнесу “зелений коридор” у Крим, щоб закуповували товари на окупованому півострові. Максим зазначає, що окремі магазини почали брати рублі.