Зустрічаємося з Максимом на АЗК WOG у Києві. Він заправляє бусик. Дорога неблизька – понад 600 км, тож повний бак пального – це запорука мобільності волонтера, а ще можливість доставити гуманітарний вантаж тим, кому це сьогодні найбільш потрібно та може врятувати життя. Далі вирушаємо до гуманітарного штабу «Життєлюба», щоб завантажити бусик ліками.
«В перші дні війни, коли все зупинилося, відчув потребу допомагати. Пішов до пожежної частини в нашому районі, хлопці там подивилися на мене й сказали, що в них рук вистачає. Вирішив сходити в поліцію. Поліцейські зустріли приязно, розповідали історії, але до себе не взяли. Не знадобилася моя допомога й у київському муніципальному гуманітарному штабі. Продовжував шукати. Натрапив у фейсбуці на пост Гаріка Корогодського. В ньому він писав, що потрібні хлопці в гуманітарний штаб «Життєлюба». Так і почалося моє волонтерство», - згадує Максим.
Бусик підʼїжджає до гумштабу. З приміщення виходять хлопці й швидко вантажать гумдопмогу в авто. А ми з Максимом тим часом продовжуємо спілкування. Він розповідає, що до великої війни був ІТівцем. Зараз майже не працює. Весь час забирає допомога людям.
«Волонтерство для мене важливе. Буваю в різних куточках країни. Бачу, як війна впливає на людей, на регіони. Проїхав усю Україну – від Закарпаття до півдня, сходу. Після того, як по деокупованих територіях пройшли сапери та відмітили небезпечні місця, ми одразу ж їдемо туди. Спершу привозимо стандартні набори: продукти, засоби гігієни, базові ліки. Роздаємо їх людям, фіксуємо їхні потреби, щоб потім повернутися та привезти замовлення. Комусь треба буржуйка, хтось родичів загубив і просить допомогти знайти», - розповідає Максим та додає, що нікому не бажає пережити такий досвід.
Завантаженим бусиком виїжджаємо до деокупованого Ізюму. Помічаю в салоні бронежилети, каски. Звісно ж, у волонтерів мають бути засоби захисту. За вікном краєвиди Київщини, Полтавщини, Харківщини. Відносно мирні населені пункти з доглянутими будинками та подвірʼями чергуються із понищеними ворогом територіями. Від усвідомлення, що це не просто понівечені будівлі, а сотні й тисячі зруйнованих доль та забраних життів, кров стигне в жилах.
Запитую Максима, чи не буває страшно їхати туди, де висока ймовірність «прильотів» чи артобстрілів? Спокійним голосом відповідає, що його почуття страху пройшло еволюцію – від розгубленості, яка була спочатку, до усвідомлення, що кожен вибух чи спалах вдалині – це чиєсь життя. І тоді просто відчуваєш шок. Як таке могло трапитися? Як людям взагалі спало на думку вбивати інших?
Нам пощастило. Дорогою із Києва до Ізюма відносно тихо. Але так буває не завжди.
«Ми їхали в деокупований Херсон. Заїжджали з боку Миколаєва. Місто знеструмлене. Навкруги темрява. Раптом у небі зʼявилися спалахи, схожі на салют. Сказав би гарно, але розумію вбивчу природу цієї краси. То були фосфорні бомби», - згадує волонтер «Життєлюба».
Заїжджаємо в Ізюм. Всі церкви посічені уламками від бомб і ракет. Не залишилося жодної вцілілої заправки. Добре, що в Києві запаслися пальним.
Проїжджаємо приватним сектором, там руйнування часткові. Ось вщент зруйнований магазин, а неподалік – майже неушкоджений будинок. Заїжджаємо в центральну частину міста – жодної вцілілої будівлі. Ізюм розбитий, спалений. Рухаємося до лікарні.
«Зазвичай на перший виїзд до деокупованих населених пунктів беремо лікарів. Так було й, коли їхали в Ізюм. Вони перевіряють фізичний стан людей, допомагають зібрати потреби в ліках. Вирішили також заїхати в місцеву лікарню, щоб уточнити, чого потребують лікарі, - згадує Максим. – Підʼїжджаємо. Бачимо будівлю з новим гарним ремонтом, утеплену. Все навкруги розбомблено, а вона ціла-цілісінька. Ого! Заїжджаємо на подвірʼя й розуміємо, що пів корпусу лікарні зруйновано. Навколо валяються уламки, будівельні матеріали…»
Таку ж картинку побачили й сьогодні. Нас зустрів Юрій Кузнецов, який працює тут ортопедом-травматологом. Дякує за ліки та вироби медичного призначення, які привіз Максим. Йдемо коридорами до його кабінету. Дорогою пан Юрій розповідає, що зараз на стаціонарному лікуванні знаходиться близько 80 пацієнтів. Ще є амбулаторні пацієнти. Це досить багато, зважаючи на стан, в якому знаходиться лікарня – деякі приміщення зовсім не придатні до використання. А до повномасштабної війни медичний заклад щодня міг приймати до 300 пацієнтів.
«Зараз почали звертатися люди з «нормальними» хворобами, притаманними їм у мирний час: гіпертонічна, ішемічна хвороба серця, броніхти, пневмонії, загострення хронічних хвороб, грижі, травми тощо, - перелічує Юрій Кузнецов. – Якщо до великої війни в лікарні було понад 70 лікарів різних спеціалізацій, то сьогодні залишилося всього 19. Та попри це й пошкодження, які отримала будівля, ми все одно намагаємося надавати послуги різного характеру – від терапевтичних до планової хірургічної допомоги».
Наш співрозмовник радіє, що в лікарні вже народилося чотири немовля – двоє хлопчиків та дві дівчинки.
На цій приємній ноті ми бажаємо один одному якнайшвидшої Перемоги над ворогом. Прямуємо з Максимом до авто. Попереду понад 600 км до Києва й тисячі думок у голові…
Тіна Ніколова (Михайловська), засновниця фонду «Життєлюб»
Підтримка бізнесу дуже важлива для нашого фонду. Саме завдяки колабораціям з бізнесами ми маємо змогу допомагати людям по всій країні. Виробники надають свою продукцію, а ми розвозимо її в прифронтові та деокуповані міста. Або, як у випадку з проєктом «Добропаливо», який ми здійснили у співпраці з WOG та Visa, «Життєлюб» отримав пальне для гуманітарних поїздок та вже доставив продукти, теплі речі та життєво необхідні медикаменти в Харків та область – Куп‘янськ, Ізюм, Чугуїв та Балаклію. Ми також відвезли допомогу в Херсон та Херсонську область та надали пальне пунктам незламності в трьох районах Києва – щоб там працювали генератори. Попереду багато нових гуманітарних поїздок, і ми вдячні проєкту «Добропаливо» та всім людям, що долучалися до нього й «підвішували» пальне на заправках, зібравши для наших волонтерів 4 884 893 грн або майже 120 000 л пального, а WOG та Visa - за подвоєння пального, за яке українці сплачували картками Visa.