24 лютого 2022 року запам'яталося вибухами, хаосом і невизначеністю. Але політичне керівництво залишилося в Києві, міжнародні союзники активізували допомогу, а кожен українець став частиною великого руху опору.
Хроніка незламності: ключові події
- Лютий 2022: Масовані обстріли та спроби захоплення Києва. Оборона Гостомеля, Ірпеня та Бучі стали першими знаковими перемогами.
- Квітень 2022: Звільнення Київщини, Чернігівщини, Сумщини та перші свідчення про воєнні злочини в Бучі.
- Травень 2022: Окупація Маріуполя.
- Осінь 2022: Контрнаступ на Харківщині, звільнення Ізюма та Балаклії. Довгоочікуваний відхід окупантів із Херсона.
- 2023 рік: Тривала боротьба на Донбасі. Посилення міжнародної військової допомоги, отримання Україною сучасної зброї, зокрема систем Patriot та танків Leopard.
- 2024 рік: Активізація дипломатичних зусиль на міжнародній арені та розвиток національного спротиву.
За цими сухими фактами стоять тисячі історій. Серед них розповіді тих, хто взяв до рук зброю, рятував цивільних, залишався в окупації чи будував нове життя після втечі.
Оборона Київщини: розповідь зсередини
Я розумів, що буде війна і готувався. О 02:00 24 лютого поставив новину про те, що закрився останній український аеропорт. Поспав годину і встав робити новини з брифінгу Радбезу ООН. Перемкнувся на термінове включення путіна, поставив о 04:48 новину про оголошення Україні війни і почув як ракети прилетіли по Гостомелю. На наступний ранок я вже рив окопи на виїзді з Києва, де очікувався танковий прорив кацапів
Наразі він є штабним офіцером однієї із бригад ТРО Київської області і служить на Донеччині.
"Вразило в перші дні як виїхали "Гради" по лінії електропередач з вимкненими фарами і відстрілялися за 10 метрів від наших окопів. Потім через кілька днів російська ракета знищила заправку, яка стояла поруч", - додав військовий, розповідаючи про події 2022 року на Київщині.
- Як вам вдалося впоратися з емоційним тиском і страхом у ті критичні моменти? Чи в той момент ви його не відчували?
Коли був перший обстріл в моєму житті і нас "крили" три міномети десь півтори години, я сидів у бліндажі і сміявся з Герберта Френка, який написав для когось культову книжку "Дюна". Мене смішила фраза "страх – це маленька смерть". Конкретно мені було смішно, бо цю фразу видала людина, яка ніколи не сиділа під артобстрілом.
- Що, на вашу думку, стало ключовим у зупинці ворога під Києвом?
Ключовим у обороні Києва стало знищення десанту в Гостомелі, відрізані комунікації в угрупування, яке наступало на Бровари і наступ 95-ї бригади з Житомирщини. Бої за Мощун, від якого я був на відстані прильоту мінометів, були важливими, але саме відрізання і напівоточення російського угрупування зіграло ключову роль.
Ставлення Максима до влади різко негативне. Він нагадав, як деякі представники влади, наприклад, народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк, у перші дні вторгнення написала, що евакуація не потрібна.
"Вона в моєму списку "Ар'ї Старк" навіть не в першій двадцятці", - заявив офіцер.
Уточнення! Після публікації матеріалу до редакції ІА УНН звернулася народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк з проханням висвітлити її позицію.
"24 лютого 2022 року з заявами про необхідність людей залишатися вдома звернулися до українців: Президент Володимир Зеленський, голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк, мер міста Києва Віталій Кличко та багато інших осіб. Оприлюднена мною інформація опиралася на позицію силового блоку. Я сама в момент написання перебувала на своєму робочому місці", - заявила у коментарі нардеп.
Вона додала, що за добу, коли стало зрозуміло, що ворожі війська рухаються до Києва через Іванківську громаду та Бородянську громаду, звернулася до тодішнього очільника Київської обласної адміністрації Олексія Кулеби про необхідність термінової евакуації населення з Бородянки. Але, за її словами, отримала відмову.
Надалі, як стверджує Василевська-Смаглюк, вона сама доклалася до евакуації людей. Водночас, у переписці з редакцією, народна депутатка, реагуючи на оприлюднений УНН коментар бійця, заявила, "що анонімний військовий інтегрував заказуху на мене".
Принагідно УНН хотів би уточнити, що військовий хоч і попросив не вказувати його прізвище, але люб'язно надав своє фото на прохання редакції для ілюстрування тексту. Також авторка матеріалу особисто знає цю особу і не має підстав сумніватися в його персоні. Крім того, викладені у матеріалі відповіді військових висвітлюють їх особисту і громадську позиції.
- Як ви бачите майбутнє України після нашої перемоги?
Майбутнє України – це очищення від влади постросійських еліт і всіх цих шісток Портнова-Льовочкіна, бандитів, які окупували правоохоронні органи і судову систему. Майбутнє може бути різним, але головне, щоб не почалася громадянська війна, тоді все пох*риться".
- Що варто було б змінити в армії?
Реформа і перехід від бригадно-батальйонної на дивізійну систему. Щоб, наприклад, не 3000 людей тримали ділянку у 20 км, а 15 000 людей тримали 60 км і керувалися з одного місця.
- Чи помітили ви різницю на фронті за весь час війни?
У росіян наразі така ж сама складна ситуація, бо у них в хід пішла техніка хрущовських часів. Але у них є більше людей.
За словами військового, він не вірить у закінчення війни у перспективі 5 років.
- Що зараз найскладніше на службі?
У штурмового офіцера багато рутинної роботи, яка взагалі не потрібна. Багато дублюючих документів, які паралізують ефективну і злагоджену роботу штабних організмів. Неефективне вище командування — це консолідована думка штабних офіцерів у батальйонах.
- Що б ви хотіли сказати цивільним українцям?
Цивільним можу сказати - хочете жити в Україні - йдіть в армію. Україні не потрібні баристи і менеджери, Україні потрібні солдати. В армії ти не відчуваєш себе вільною людиною і, коли приїжджаєш в Київ, не розумієш, чому одні можуть відпочивати, а інші думають про захист і виживання. Усі мають усвідомлювати, що є не тільки права, але й обов’язки у воєнний час.
Від спортивної журналістики до нульових позицій: історія добровольця
Олег Ящук, спортивний журналіст, у перші дні війни вирішив стати добровольцем. Він розповів про свій досвід служби, труднощі на фронті та зміни, які принесла війна.
- Коли ви пішли на службу і чому так вирішили?
Я 28 лютого 2022 року мав летіти на Кіпр. У мене був запланований телевізійний проєкт і завдання з інфраструктури разом із моїми друзями. Тоді вже було зрозуміло, що війна неминуча, це обговорювали всі, з ким я співпрацював.
Я усвідомлював, що якщо повернусь, то лише тоді, коли настане затишшя або інша фаза війни. Але мої квитки згоріли, я на той момент був у Чернівцях, усе позлітало, тривоги, я не можу все це слухати, треба допомагати державі і щось робити. Читав пост товариша у Facebook з Ужгорода: "Чи буде вам соромно дивитися потім у дзеркало на себе? Що ви тут усі поховалися? Тікаєте за кордон". Тоді ж читав дописи Саші Махова, журналіста і колеги, які сильно на мене вплинули. Сила Facebook та Instagram велика. Я почитав, психонув і зрозумів, що треба допомагати. Подумав, що піду в будь-якій ролі.
Вже 2 березня я разом із друзями пішов до військкомату. Зі мною були Валерчик, мій друг з університету, який зараз у важкій контузії, та Олександр, що зараз заново вчиться ходити і говорити, він отримав кулю в голову. 3 березня я вже був у частині 10-ї бригади "Едельвейс" у Коломиї. Потім нас відправили на Київщину, де точилися запеклі бої. У травні 2022 року нас перевели на Донбас — Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, Соледар і Бахмутський район.
- Ви пішли добровольцем чи підписували контракт?
Я пішов добровольцем. Тоді мало хто підписував контракти. Я ж без досвіду. Зараз навчання в усіх, тоді не було в усіх полігонів. Кому як пощастить. Спочатку я працював у пресслужбі, потім займався евакуацією населення, а також морально-психологічним забезпеченням (МПЗ). У червні 2022 року мене перевели до піхоти, бо бракувало людей. Людей бракувало і залучались зі штабу. І тоді я потрапив в інший світ.
22 травня 2022 року я відзначив свій "другий" день народження — тоді ми потрапили під обстріл ракетами. У червні-липні було ще гірше: я був на "нулі", майже всі поруч загинули хлопці, а мене не могли забрати. Не було рацій. Все як у тумані. Я був зниклим безвісти — мене вже майже всі поховали, ніхто не вірив, що я звідти виберусь, але якимось дивом вибрався..
Після лікування я знову повернувся на "нуль", працював зв’язківцем, а потім знову став піхотинцем. Був на всіх посадах, але піхота — це найважче.
- Що змінилося у вас, що ви самі це помічаєте?
Я навчився цінувати кожну мить і секунду. Дякую Богові та долі за те, що я тут, і намагаюся донести до людей, що відбувається.
Наразі я навчаюсь, проходжу військові курси, тренінги та майстер-класи, спілкуюсь із людьми, які пережили полон. Наприклад, я говорив із Вікторією з Сєвєродонецька, яка 24 місяці була в російському полоні, тюрмах. Її щодня били і ґвалтували 5–10 чоловік. Спілкуючись з такими людьми я намагаюсь і себе брати в руки і їм допомагати.
- Найстрашніша історія з Лисичанська?
Неподалік Лисичанська. Там вдень було стільки боїв скільки не було в АТО за рік. Вдень було по 8 боїв тривалістю по 2 години: стрілкові, міномети, танки і з вертольотів нам скидали "подарунки" на голову.
- Чи змінилась ситуація на фронті зараз?
Ми ще в липні 2022 говорили, що ситуація важка, треба терміново людей, мобілізація, шукати техніку, бо ми вдень могли відповідати тричі мінометами, а вони (окупанти — ред.) могли бомбити 8 разів по 2 години.
- Тобто за 1000 днів ситуація без змін?
На жаль, держава не робила достатніх кроків, і ми втрачали позиції. Усе трималося на людях, які працювали за десятьох. Раніше нас міняли щотижня, а зараз хлопці місяцями на "нулі", очікуючи своєї смерті.
- Як ви ставитеся до цивільних, які не на передовій?
Спочатку ми сильно нервували через це і негативно ставилися, але тепер стало байдуже. Кожен обирає свій шлях. Ухилянти хоча б повинні працювати на перемогу, якщо не воюють.
Служити і воювати — це різні речі. У бригаді з 7000 людей не всі стріляють. Є водії, кухарі, матеріально-технічне забезпечення, журналісти, IT-спеціалісти. Війна потребує всіх професій. Але якщо ти в армії — маєш бути готовим робити все.
- Яким ви бачите майбутнє України?
Нам треба боротися до останнього, хоча це надзвичайно складно. Російська армія чисельніша і краще оснащена, а ця війна може затягнутися або навіть перерости у світову. Ми маємо бути готові до довгої боротьби.
- Чи є важливий урок, який Україна винесла за ці 1000 днів?
Уроків багато. Найголовніше — ми єдина країна, і наш народ неймовірно стійкий. Але я проти популізму. Справжню роботу роблять ті, хто діє, а не ті, хто лише пише в телеграм-каналах і поширює "чепушню".
Від майстра спорту до позивного "Тайсон"
Ірині лише 21 рік, але вона змінила своє життя заради боротьби за країну. Дівчина встигла отримати звання майстра спорту з боксу. Але після травми, яка призвела до зупинки кар’єри, вона змінила напрямок і стала тренером. Спорт був пріоритетом, але внутрішній голос підштовхнув до іншого шляху. Врешті вона вступила до війська і наразі служить бойовою медикинею штурмової бригади. За своє боксерське минуле вона отримала позивний "Тайсон".
- Чому ви обрали армію?
Моє цивільне життя було чудовим, я любила навчати дітей. Але відчувала, що є більший виклик, який я маю прийняти.
Спочатку травма завадила дівчині вступити на службу, але після операції та відновлення Ірина приєдналась до військової справи.
"Мій основний мотив – це помста за своїх друзів, за найкращих людей нашої країни, за медиків і бойових побратимів", - сказала військова.
- Як відреагували ваші близькі та друзі на рішення йти до армії?
Близькі були проти. Мама не могла змиритись з моїм рішенням, хоча все одно підтримує. Тато був у шоці, коли я після ВЛК зателефонувала і сказала, що вступаю в армію.
Ірина пройшла навчання в Центурії, де отримала необхідні навички.
"Навчання було без відпочинку, весь час у броні. Стрільба, копання, фізичні навантаження. Навіть дуже витривалим було важко. Але я відчувала, що це моє", – розповідає вона.
Війна, за її словами, технологічна і змінюється постійно, та лише будучи там, можна зрозуміти всі реалії.
"З приємного запам’ятався випадок, коли ми з "суміжниками" (суміжні підрозділи – ред.) були разом. І мене запитали, чи не мерзну я, а мій 7-й слой залишився під КАБами в одному з лісів, тому мені було холодно. Вони дали мені спальний мішок, передавали мені шкарпетки і чаєм мене напоїли. Це тепло і такі люди не забуваються", – згадує медикиня.
Однак були й важкі моменти.
"Коли ми виїжджали з першого завдання, обстріл був настільки сильний, що я думала, що не можу померти до евакуації, я сиамділа під деревом і у мій бік летіли міни. Це морально дуже важко. У нас було двоє 300-х. І в такі моменти потрібно бути зосередженою і не панікувати", - розповіла "Тайсон".
Ірина не приховує, що війна спричиняє емоційне виснаження.
"Іноді важко стримувати свої емоції. Як жінка, я повинна бути стійкішою, ніж хлопці, бо якщо я почну показувати слабкість, це вплине на них", - додала вона.
- Як ви бачите свою роль у післявоєнній Україні?
Я бачу себе в роботі з дітьми, підготовці майбутніх воїнів, розвитку армії. Це одна з наших великих проблем – ми не готувались до війни.
- Чи стикалися ви із труднощами через свою стать на службі?
Тебе часто сприймають як слабшу, постійно питають, чому ти тут. І навіть якщо хтось із хлопців стикається з труднощами, з тебе вимагатимуть більше. Тому потрібно працювати над своїм авторитетом.
- Що б ви хотіли змінити, щоб покращити ситуацію в армії?
Я б змінила підхід до відбору та навчання. Мобілізація також викликає багато питань, коли беруть людей, які вже не в силі служити. Ми все ще маємо старі радянські практики, багато людей на високих посадах, які давно мали б піти на пенсію.
- Чи вірите, що ми рухаємось до перемоги?
Я б хотіла вірити в перемогу, хоча поки що реальність інша. Спокійне життя для всіх – ось що я б хотіла. Але знаю, що це буде нелегко. Однак ми повинні йти до кінця.
Підсумки та втрати
Загалом, від початку війни було випущено тисячі ракет по території України, що спричинило великі руйнування, особливо в енергетичному секторі та цивільних об’єктах. Тільки за перші роки війни було знищено понад 2000 медичних установ, жертвами російського вторгнення стали тисячі українців. Але Україна продовжує боротьбу за свою незалежність та територіальну цілісність.